Читати книгу - "Полліанна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Полліанна ж у відповідь знову засміялася. Тремтячими пальцями вона загортала тітчині плечі в дуже гарну мереживну шаль. Щоправда, та трохи пожовкла за довгі роки лежання у скрині і пропахла лавандою. Дівчинка знайшла шаль тиждень тому, коли Ненсі прибирала на горищі; і сьогодні їй подумалося, що її тітонька незгірш за місіс Байт має право бути гарно вдягненою. Закінчивши, Полліанна знову із задоволенням поглянула на результати своєї праці, і їй здалося, що дечого ще не вистачає. Вона рішуче вхопила тітку за руку і потягнула на літню веранду. Там біля перил якраз розцвіла червона троянда, і до неї можна було дотягнутися рукою.
— Полліанно, що це ти робиш? Куди ти мене ведеш? — тітонька Поллі марно намагалася вирвати руку. — Я не піду…
— Ми тільки на хвилиночку вийдемо на веранду! Усе майже готово! — наполягала Полліанна. Врешті вона зірвала троянду і прилаштувала її в тітчиному волоссі над її лівим вухом.
— Ну от! — вигукнула дівчинка, розв'язуючи вузол на хустині й відкидаючи її вбік. — О тітонько Поллі, ви маєте радіти, що я вас так гарно причесала!
Якусь мить міс Поллі здивовано дивилася на себе й на все довкола, та раптом тихо скрикнула й побігла до кімнати. Полліанна, простеживши за тим, куди кинула оком тітонька, помітила, що на під'їздну алею звернув чийсь візок. Вона майже одразу впізнала чоловіка, який тримав віжки, і радісно перехилилася через перила веранди.
— Лікарю! Лікарю Чілтон! Ви приїхали побачити мене? Я тут!
— Так, я бачу, — трохи невесело усміхнувся лікар, — ти не могла б спуститися сюди?
У спальні Полліанна побачила почервонілу від сорому й роздратовану тітку. Вона рвучко виймала шпильки, якими дівчинка пришпилила шаль.
— Полліанно, як ти могла? — простогнала міс Поллі. — Отак мене вирядити, а потім вивести надвір, щоб це побачили!
Полліанна аж зупинилася.
— Але ж ви були такі гарні — надзвичайно гарні, тітонько Поллі, і…
— Гарна? — незадоволено пхикнула жінка, відкидаючи шаль убік і починаючи пригладжувати волосся тремтячими пальцями.
— О, тітонько, нехай зачіска залишиться!
— Залишиться? У такому вигляді? Ще чого! — і міс Поллі безжально скрутила волосся у вузол — усе, до єдиного кучерика.
— Як жаль, ви були просто прекрасні, — ледве не плакала Полліанна, виходячи з кімнати.
Унизу дівчинка побачила лікаря, який терпляче чекав на неї у своєму візку.
— Я прописав тебе пацієнтові, і він послав мене по ліки. Ти поїдеш? — запитав лікар.
— Ви маєте на увазі виконати доручення? Потрібно сходити в аптеку? Я часто це робила для леді з Жіночої допомоги, — мовила Полліанна.
Усміхнувшись, лікар заперечно похитав головою.
— Не зовсім так. Це містер Джон Пендлтон послав мене сюди. Він хотів би побачити тебе сьогодні, якщо ти не проти. Дощ припинився, тож я одразу поїхав сюди, щоб привезти тебе. То як, поїдеш? Обіцяю повернути тебе додому до шостої!
— З радістю! — вигукнула дівчинка. — Та спершу маю спитатися в тітоньки Поллі.
За мить Полліанна повернулася, тримаючи у руці капелюшка. Вона була трохи засмучена.
— Тітонька не хотіла тебе відпускати? — стиха запитав лікар, коли візок нарешті почав їхати.
— Т-та ні, — зітхнула дівчинка, — здається вона навпаки дуже сильно хотіла, щоб я кудись поїхала.
— Дуже хотіла, щоб ти поїхала? Полліанна знову зітхнула.
— Так, гадаю, їй не хочеться, щоб я зараз була поряд. Розумієте, вона так і сказала: «Так-так, звісно, біжи! Шкода, що ти не поїхала раніше!»
Лікар усміхнувся, та усмішка була невеселою. А в його очах, здавалося, поселився смуток. Певний час він мовчав, а потім із деяким ваганням таки запитав:
— А це часом не твою тітоньку я бачив у вікні веранди кілька хвилин тому?
Полліанна голосно зітхнула.
— Так, і в тому-то й річ, як я розумію. Знаєте, я знайшла для тітоньки просто чудову мереживну шаль, гарно її причесала, прикрасила волосся трояндою, і вона була такою красунею! Вам не здалося, що вона справжня красуня?
Якийсь час лікар мовчав, а коли заговорив, його голос був таким тихим, що Полліанні було непросто щось почути.
— Так, Полліанно, саме про це я й подумав — що вона справжня красуня.
— Справді? О, я така рада! Я їй про це скажу! — заплескала в долоні дівчинка.
На її превеликий подив, лікар почав бурхливо протестувати.
— Ніколи! Полліанно, ніколи про це їй не кажи, я благаю тебе!
— Але чому, лікарю Чілтон? Чому ні? Думаю, ви маєте радіти…
— Але вона не буде рада, — відрізав лікар.
Полліанна кілька хвилин міркувала над його словами.
— Мабуть, ви праві, вона, може, й не буде рада, — зітхнула дівчинка. — Тепер я розумію, що вона втекла, коли побачила вас. А потім сказала, що їй дуже соромно, що її побачили в такому вигляді.
— Так я і думав, — ледь чутно відповів лікар.
— Але я все одно не розумію, — наполягала на своєму дівчинка, — адже вона була такою гарною!
Лікар мовчав. Більше він нічого не сказав, аж поки вони не під'їхали до великого будинку із сірого каменю, у якому лежав із поламаною ногою Джон Пендлтон.
Розділ 17. «Просто-таки як у книжці»
Цього разу Джон Пендлтон зустрів Полліанну з усмішкою. Що ж, міс Полліанно, ви справжня маленька дівчинка, яка вміє прощати, інакше б сьогодні вас тут не було.
— Ну чому ж, містере Пендлтон, я дуже рада навідати вас, і не розумію, чому мені не радіти.
— Я ж був досить суворий з тобою — і тоді, коли ти принесла мені холодець, і коли знайшла мене зі зламаною ногою. До речі, я так і не подякував тобі за це. Ось чому я вважаю, що те, що ти погодилася прийти до мене сьогодні, свідчить про твою небайдужість. І це після того, як я поводився геть неввічливо!
Після таких слів дівчинка трохи зашарілася.
— Але я була рада, що знайшла вас! Тобто, звісно, я не раділа з того, що ви зламали ногу, — швидко виправилася вона.
— Я розумію, що ти хочеш сказати. Просто іноді ти спершу говориш, а потім думаєш, чи не так? — усміхнувся Джон Пендлтон. — Та я тобі дуже дякую і вважаю тебе напрочуд хороброю дівчинкою, яка дуже допомогла мені того дня. І за холодець дякую, — уже тихіше додав він.
— Він вам сподобався? — поцікавилася Полліанна.
— Так, дуже! Гадаю, сьогодні ти не принесла мені нічого, що не посилала тітонька Поллі? — із дивною посмішкою запитав він.
Дівчинка розгублено дивилася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полліанна», після закриття браузера.