Читати книгу - "Іспанський варіант"

— Сьогодні, по-моєму, ніде нема прийомів…

— По-вашому, пити можна тільки на прийомах? Ну й економний ви хлопець, Хаген! Отож, я бачу, ви завжди на прийомах хлищете вино на дурняк… Не сердьтесь, не сердьтесь, друже мій, не треба на мене сердитись, тим більше, коли я кажу правду.

По дорозі до посольства — Кессельрінг погодився прийняти його, хоч було вже пізно, — Штірліц устиг заскочити в книжковий магазин на Пасео де ля Кастеляна. Він купив усі нові газети і, передаючи і роші хазяїнові сеньйору Еухенніо, неголосно сказав:

— Нехай Вольф ставить на білих півнів, завтра о дев'ятій обіцяють цікавий бій. Я заїду до вас через дві години…

Ці його слова означали для Вольфа багато чого: по-перше, він зрозумів, що літак, який має забрати Пальму, прибуде завтра о дев'ятій ранку. По-друге, Юстас підтверджував доцільність своєї версії — підміни літака. І, по-третє, остання фраза означала, що зустріч у Клаудії відбудеться не завтра, як вони умовлялись, а сьогодні, через дві години. Вони вирішили вдень, що Вольф не піде в гори, а, навпаки, передислокує своїх людей у місто — на випадок непередбачених обставин.

Кессельрінг був веселий. Він знав, що йому усмішка личить, бо він стає схожим на Фріца Кранга, коли усміхається і злегка піднімає ліву брову. Йому про це сказав рейхсмаршал, який переглянув усі детективні фільми за участю Фріца Кранга, і тому Кессельрінг завжди недбало й гоноровито по-крангівськи посміхався, навіть коли йому зовсім цього не хотілось. А зараз йому таки хотілося посміхатися, він був веселий, хоч мав страшенну неприємність через викрадений «месершміт». Правда, Герінг повідомив, що вся відповідальність за це покладена на Лерста і загалом на відомство Гейдріха. Та для веселого настрою були важливіші причини: республіканці відкочувались по всьому фронту, і, як гадали досвідчені військові, червоним лишилося жити лічені дні.

— Вас іще не кинули у ваш же каземат? — спитав він Штірліца. — Чи рука руку миє? Я на вашому місці написав би заднім числом донос на Лерста. — Він засміявся. — Мертві все витерплять, вони безмовні.

— Завтра вранці ми відправляємо в рейх одну людину… За нею послали наш літак…

— Я знаю. Я жду Рудді так само, як і ви…

— Кого?

— Рудді Грілля. Цей хлопець учився в мене літати, я люблю його, як сина. Я велів, щоб він затримався тут на день, я вже маю згоду вашого шефа.

План у Москві розробили до найменших подробиць. Літаки республіканців баражують на кордоні з Францією, над труднодоступними гірськими районами. Вони збивають літак № 259. Його мають збити несподіваним ударом, над горами, щоб виключити будь-яку можливість радіозв'язку з Бургосом. Літак № 259 — точно такої ж марки — вилітає з Барселони і, пройшовши над морем, лягає на курс збитого есесівського літака. Радисти з борту літака по коду, який передав Штірліц, просять доставити Пальму на поле аеродрому. Вони приймають його на борт і летять до Парижа, де на аеродромі Яна жде санітарна машина, яка й відвезе його в госпіталь для інфекційних хворих.

Ніхто не міг передбачити, що з сотень пілотів, які літали з Берліна в Бургос, цей рейс виконуватиме учень Кессельрінга, якого запросив військовий аташе провести день у нього в домі. Ретельно заплановану операцію — саме цією особистою, зовсім випадковою обставиною — було зруйновано і операція розвалилася, як картковий будиночок.

Штірліц поглянув на годинник. Стрілки показували 22.45.

(«Цього року ми поставили перед собою деякі завдання, які ми хочемо вирішити з допомогою пропаганди. І найважливішим інструментом у цьому я хотів би назвати нашу пресу.

По-перше, поступова підготовка німецького народу. Обставини змушували мене цілими десятиліттями говорити майже тільки про мир. Лише завдяки тому, що я безупинно підкреслював волю Німеччини до миру і мирних намірів, мені вдалося крок за кроком відвоювати для німецького народу свободу і вкласти в його руки зброю, яка була конче потрібна для зміцнення наступного кроку. Само собою зрозуміло, що ця багаторічна мирна пропаганда має свої сумнівні сторони. Бо вона може дуже легко призвести до того, що в умах багатьох людей наш режим асоціюватиметься з рішучістю і волею хоч би там що зберегти мир. Але це призведе не тільки до хибного розуміння мети нашої державної системи, а насамперед потягне за собою те, що німецький народ замість того, щоб у всеозброєнні зустріти розвиток подій, буде пройнятий духом пораженства, який може позбавити чи позбавить наш режим будь-яких сподівань на успіх. Сила обставин стала причиною того, що я багато років говорив тільки про мир. Але згодом з'явилася потреба поступово перебудувати психологічно німецький народ і не поспішаючи переконати його в тому, що є справи, котрі, коли їх не можна розв'язати мирним шляхом, треба розв'язувати за допомогою сили. Ллє для цього необов'язково було пропагувати насильство, як таке. Потрібно було висвітлювати для німецького народу певні зовнішньополітичні події таким чином, щоб його внутрішній голос поступово сам почав закликати до насильства. Це означає, що деякі події треба було висвітлювати так, щоб у свідомості широких мас народу поступово автоматично виробилось переконання: коли не можна домогтися по-доброму, то треба пустити в хід силу, бо далі це продовжуватись не може. На цю роботу витрачено чимало місяців. Вона планомірно розгорталась, планомірно провадилась, зміцнювалась. Багато хто не розумів її, панове. Багато хто вважав, що це якесь збочення. Це ті надінтелігенти, які не мають поняття, як треба підготувати народ, щоб він стояв струнко, коли почнеться гроза…

Панове, моєю найбільшою гордістю завжди було те, що я створив для себе партію, яка і в часи невдач слухняно й фанатично йшла за мною, саме тоді фанатично йшла за мною. Це було для мене найбільшою гордістю і найбільшою втіхою. Ми повинні добитися того, щоб і весь німецький народ робив так само. Він мусить фанатично вірити в остаточну перемогу… Йому треба прищепити абсолютну, сліпу, безперечну й цілковиту віру в те, що зрештою ми досягнемо того, що нам так потрібно. Цього можна добитися й досягти тільки шляхом невпинного впливу на сили народу, підкреслюючи позитивні сторони народу і по можливості ухилятися від розмов про тик звані негативні його сторони.

Для цього також необхідно, щоб насамперед преса сліпо дотримувалася принципу: керівництво діє правильно! Панове, ми всі не Гарантовані від помилок. І газетярі наражаються на таку небезпеку. Але всі ми можемо існувати лише тоді, коли перед лицем світової громадськості не говоритимемо про помилки одне одного, а зосередимо увагу на позитивному».

Із секретного