Читати книгу - "Тиша"

Діти видавали звичайні звуки, фізичні звуки, як і всі діти, як і всі люди. Але за цими звуками відкривався якийсь інший діапазон. Діапазон, який сягав до тиші. У цій тиші системи дітей взаємодіяли — це Каспер ясно чув.

Це була якась дуже тісна взаємодія. Але в ній не було тієї пасторальності, яка є в буклетах Свідків Єгови, де лев пасеться разом з ягням у парку, схожому на парк у Фредеріксберзі. Це була взаємодія в якомусь надзвичайно інтенсивному середовищі.

Звичайний фізичний звук бідний на енергію, це мінімальні зміни звичайного атмосферного тиску. Навіть симфонічний оркестр у сто чоловік, що впадає в екстаз у напруженому фрагменті з Ваґнера, не виробляє за годину достатньо енергії, щоб зігріти філіжанку кави.

Але з дітьми, що були перед ним, усе було інакше. Вони поширювали особливу тишу в сферичному просторі метрів з п’ятдесят діаметром. Усередині цього простору, як почав розуміти Каспер, припинялася звукова організація дійсності в часі й просторі.

Діти перестали гратися. Не пролунало ніякого сигналу, але раптом усі випросталися й вийшли з ролі, у безмовному, синхронному усвідомленні того, що все скінчилося. Жінка на терасі відкрила нарешті рота й покликала їх — ніжно, лагідно. Листя рожі заворушилося, брость на буку затріпотіла, біла хмаринка над коником даху продовжила своє вертикальне піднімання в небо.

Каспер відзначив гудіння в усьому тілі, біль, який лишається, коли минає наркоз, сильний страх від того, що так от просто можна з’їхати з глузду. Він відчув, що справив малу нужду в штани від страху.

Діти кудись попрямували, не сталося нічого надприродного — просто він щось не те почув, мабуть, у нього були галюцинації. Одна дитина, дівчинка, спинилася, вона на щось дивилася, виявилось, на годинник, що висів на стіні.

Поки вона й Каспер дивилися на циферблат, червона секундна стрілка почала рухатися, спочатку ривками, потім швидше. За нею зрушилася й хвилинна стрілка.

Дівчинка наздогнала решту дітей. Каспер закрив долонями очі. І не вставав, поки дихання прийшло в норму.

Якби він був десь у комфортних умовах, то негайно зняв би штани, але в цій ситуації він не вважав таку демонстрацію доречною, а просто пов’язав куртку спереду — все одно що фартух покоївки.

Потім він підійшов до воріт.

Вони були зачинені, біля входу був переговорний пристрій і дзвінок, він нахилився до нього.

Минула хвилина, потім вона вийшла. Це була та жінка з тераси. Стоячи поруч з нею, він чув, що вона не звичайна медсестра. Звучання її було молоде, їй було, мабуть, років двадцять п’ять. Але звук був напружений.

Він простягнув компакт-диск між прутами ґрат у воротях.

— Там, здається, написано: Клара-Марія, — сказав він.

Вона справді була не старша, ніж здавалася. Вона взяла диск, краще б їй цього не робити, не треба нічого брати від чужих людей, а надто від великих клоунів. Цей факт, а також її невпевненість допомогли йому дізнатися те, що він хотів дізнатися. Що Клара-Марія перебуває або колись перебувала десь тут, за цими воротами.

— У нас є абонементна поштова скринька, — сказала вона, — ми самі забираємо пошту.

— Я з кур’єрської служби, — повідомив він. — Ми доставляємо посилки до самих дверей і передаємо прямо до рук адресата.

Він повернувся й пішов геть. За першим же поворотом він побіг схилом угору, назад до того місця, де він до цього лежав, упав долічерева й підповз до краю урвища.

Вона йшла до будинку, йшла, неначе була запаморочена. Двері відчинилися, вийшла друга жінка, вона теж була у формі. Африканка, висока на зріст. Вони про щось поговорили, йому не було чути про що — через калатання свого серця, — африканка взяла компакт-диск.

Диск був упакований як слід, скотч був такий, який використовують на пошті, він міг би витримати вагу чоловіка. Африканка взялася за папір і зняла обгортку так, як обчищають банан. Вона подивилась на обкладинку. Подивилася в той бік, де він зник. Вона стояла, немов тотемний стовп. Він не зміг почути й слідів занепокоєння в її системі.

4

Минуло три тижні, перш ніж вони з’явились у нього.

Тієї весни він працював у цирку Бенневайс, у самому будинку цирку. Коли вона прийшла, він знімав грим у зеленій вбиральні.

Зелена вбиральня була вбиральнею Рівеля. Вбиральнею І рока. Бустера Ларсена, коли він виступав у ролі Авґуста. У ній гримувався Тарді. Каллас. Бріґіт Нільсен. Ірене Папас[34]. Якби Кастанеда тямив щось в опері, він назвав би її музичним power spot[35]. Навіть копенгагенський муніципалітет діяв з крайньою обачністю, коли, отримавши у вісімдесятих роках цей будинок у власність, проводив реконструкцію.

У цьому приміщенні збереглися й вібрації Стіне.

Вона часто ходила з ним на вистави, за три місяці вона, напевно, переглянула їх понад двадцять. Після закінчення вона спускалася до нього в гримерку. Стояла позаду нього в темряві, не кажучи ні слова, поки він знімав грим. І раптом іноді, ні з того ні з сього, без жодного попередження підходила до нього, затуляла долонями його очі й притягувала його до себе.

Спочатку йому весь час здавалося, що ось зараз вона забруднить пашмину крем-пудрою і гримувальною масою і тканина не відпереться, а потім він перестав про це думати. Саме цього він серед іншого почав у неї вчитися — переставати думати, дозволяти собі відключатися, він уже майже зрозумів, як це робиться. І раптом вона зникла.

І ось вона знову була тут. Для людини, наділеної такою звуковою пам’яттю, як у нього, немає ніякої різниці між минулим і сучасним. Це й було найболючішим: відчуття втрати ніколи не затихне, все трагічно, але водночас і напрочуд зворушливо — того дня, коли він помиратиме, йому буде так само погано, як і зараз, — чи навіть гірше.

На її звучання накладався якийсь чужий пентатонний звукоряд, схожий на звук барабана з диких джунглів, і глибоке дихання, що нагадувало про ковальські міхи в Етнографічному музеї. Це не було схоже на Стіне — і він вочевидь був не сам.

Він обернувся — перед ним стояла африканка. Вона стояла там, де раніше завжди стояла Стіне, — у темряві, біля самісіньких дверей.

Вона була граційна, як фотомодель. Величезна, як весляр. На ній був дорогий діловий костюм, що робив її схожою на голову якогось правління при виконанні обов’язків.

Без стуку відчинилися двері, це був Мадсен, він був сам