Читати книгу - "Тиша"

нього було озеро Фуресеен, за ним заповідні ліси Північної Зеландії з їх популяцією качок, розгодованих і окільцьованих, що розгулювали підстриженими лужками. Перед ним було озеро, за ним — район приватних одноповерхових будинків. Ще далі — компактне селище з невисокими будівлями. Усе перебувало у стані спокою. Навколо нього, у радіусі п’яти кілометрів, жили й дихали цієї миті двадцять тисяч чоловік, упевнені в тому, що район Баґсверд і Данія — райські куточки, і коли вже хто й повинен померти, то це напевно не вони.

Він підповз до самісінького краю.

Перед ним була велика вілла, побудована років сто тому. Прибудови були сучасні, невисокі, білі, прямокутні. До нього доносилося низьке гудіння маленької трансформаторної підстанції, десь під землею вібрував великий газовий котел. Над невеликим господарським корпусом височів димар, що свідчило про наявність аварійного генератора, — схоже було, що тут міститься щось подібне до лікарні.

Страх посилився. Здавалося, що ще трохи — і вся ця безтурботна картина почне мінятися, ще трохи — і станеться стрибок на октаву, а потім усе розпадеться на частини.

Праворуч у полі зору гралася група дітей. Він відчув, що все якось буде пов’язано з ними.

Волосся стало дибки у нього на голові. Він не міг визначити, як звучить кожна дитина окремо, чув тільки загальну звукову картину. Вона була абсолютно гармонійна.

Вони створили якусь подобизну сім’ї чи, може, якісь родоплемінні відносини. На дошці, що лежала на двох козлах, були розставлені маленькі мисочки, зроблені з чогось схожого на глину. У піску була викопана яма. Всі одинадцять дітей були чимось зайняті. Навколо не було жодного дорослого. Гра проходила без правил і без певного плану — це була чиста імпровізація.

Він спостерігав те, що в принципі неможливе. І жодна інша людина не зрозуміла б цього, за винятком, можливо, Стіне. Та й невідомо, чи вдалося 6 їй зрозуміти.

Гра — це вияв інтерференції. Двоє зайнятих грою дітей створюють збалансовану бінарну опозицію. Троє дітей — це невизначеніше, але й динамічніше співзвуччя. Четверо дітей поляризуються, створюючи дві одиниці, стабільніші, ніж трикутник. П’ятеро — це знову невизначена кількість, шестеро — це зазвичай найбільша кількість дітей, здатних гратися в імпровізовану гру, ніяк не структуровану панівним над ними лідером. Семеро дітей, що граються збалансовано й рівноправно, Каспер бачив тільки раз — це були діти артистів, які їздили з цирком усе літо, було це наприкінці сезону, діти знали, що скоро розлучаться, і сама гра тривала менше години. Якщо задіяно більше, ніж семеро дітей, то потрібні правила, які встановлюють і допомагають дотримувати якісь дорослі, як, наприклад, у грі у футбол.

Перед ним не було дорослих. У групі не було домінуючого звуку. Він бачив одинадцятьох дітей. І гра при цьому була абсолютно гармонійна.

Він відклав бінокль. Без нього йому було не видно облич, але він хотів сприймати дітей якомога безпосередніше. Більшості з них було від дев’яти до дванадцяти років. Двоє з них були африканцями, троє чи четверо — азіатами, двоє чи троє, можливо, з Близького Сходу. Він чув окремі англійські фрази, але чув також і мову, яка цілком могла бути арабською, — діти говорили різними мовами.

Їхнє звучання було по-малечому м’яке, повністю відкрите, подібне до того, що лине з дитячого манежу в яслах. І воднораз воно було неймовірно інтенсивним, його відчули б у найдальших рядах футбольного стадіону — на Каспера немов повіяв сильний вітер. Він зіткнувся з тим же явищем, яке спостерігав і у Клари-Марії, — у нього не було жодних сумнівів. І навіть приблизно він не міг уявити, з чим він зіткнувся.

Природа зазвичай звучить досить сухо — через відсутність вертикальних поверхонь. У природі немає ніякої поперечної складової, ніякої звукової енергії горизонтального плану. Сцена, що розгорталася перед його очима, була винятком, можливо, через дерева, можливо, через будівлі, але він чув усе надзвичайно виразно. І те, що він почуві, змусило стати дибки кожну волосину на його голові.

Звичайно звук, який ми чуємо, — це прямий сигнал від джерела звуку плюс нескінченна, у принципі, кількість відбиттів від навколишніх предметів. Але із звуками, що доносилися з того боку, де були діти, відбувалося щось інше.

Діти гралися на дерев’яній терасі, що виходила на лужок, на терасу вийшла жінка в синій формі медсестри. Діти побачили, що вона вийшла, і раптом спинилися.

Спостережливі. Одностайні. Вони не втрачали при цьому виниклої між ними інтерференції. Йому ніколи не траплялося бачити, щоб діти отак спинялися. Він відчув, як змінюється їхнє звучання. Він побачив, як жінка підняла руку й відкрила рота, щоб покликати їх.

Потім запала тиша.

Жінка на терасі як і раніше стояла, піднявши руку й напіввідкривши рота, зовсім нерухомо.

Це була така нерухомість, якої Каспер раніше не бачив ніколи. Вона стояла не як воскова лялька. Не як французький мім. Вона стояла так, ніби під час показу фільму зламався проектор і ось на екрані завмер окремий кадр.

Перед сходами на лужку росла витка степова рожа, їй потрібен був ще один сезон, щоб дістатися до тераси. Її листочки мали б коливатися на легенькому вітерці — але вони були нерухомі.

Позаду дітей здіймалися буки, забарвлені тільки-но розпуклою бростю, — вони теж були нерухомі.

Аж раптом діти зарухались. Спочатку йому здалося, що це може все змінити, але цього не сталося. Це тільки посилило відчуття нереальності. Вони обернулися одночасно, немов танцюристи, вірні строгій хореографії, поглянули одне на одного й поновили гру — наче й не було нічого. Але їхні пересування ніяк не вплинули на жінку — вона так і лишилася стояти на місці. Листя так і не зворухнулося. На даху над терасою виднівся вивід газового котла — труба з нержавіючої сталі, над якою здіймалася тоненька цівка. Хмаринка пари завмерла, зависнувши над коником даху, вона нікуди не рухалась.

На стіні будинку висів годинник, величезний, як на залізничній станції, — чорні цифри на білій поверхні, червона секундна стрілка. Стрілка була нерухома.

Каспер зосередив увагу на озері, там попереду він побачив дрібні брижі, що яскраво вигравали на поверхні води. Значить, те, що він спостерігав тут, було обмежене цим простором — адже там, вдалині, вода рухалася.

Він хотів повернути руку, щоб поглянути на свій власний годинник, ніщо не заважало йому це зробити, але всі його рухи були неймовірно сповільненими — взаємовідношення між свідомістю й тілом якось змінилося. Над ним і перед ним був якийсь сектор, у якому листя не ворушилося. Сектор цей був сферичний.

Він