Читати книгу - "Ненаписані романи"

вбивство Кірова… Навіщо я тобі говорю все це? Відповім. Один старик, із могікан, сказав мені: «Ти ж Юльку знаєш, спитай, навіщо він у «Сімнадцяти спалахах» Сталіна згадав? Хіба можна прославляти. сатрапа?!» А я йому відповів: «Трагедія наша в тому, що Сталін, який вибив ленінців, стояв на трибуні Мавзолею сьомого листопада сорок першого, і для нас, в окопах, це було щастям — для всіх без винятку: і для тих, хто знав правду, і для тих, хто не відав про неї… Хочеш, щоб знову писали лише одну грань правди? Та хіба це історія? Ні, брате, історія — це коли пишуть усе… І — немовби з боку — без гніву й пристрасті. А інакше — не історія, а підлабузницький репортаж; теж доведеться незабаром переписувати…»

17

Одразу ж після розстрілу Каменєва та Зінов’єва масованого удару завдали дзержинцям, бо всіх їх вразила підступність Сталіна, який обіцяв зберегти життя обвинуваченим натомість «спектаклю».

Ніхто з ветеранів ЧК. не вірив, що ті були агентами Троцького, вбивцями і змовниками, але всі вони були переконані, що треба остаточно ідейно розгромити троцькізм — у цьому і вбачали сенс операції «Процес 1936».

На кінець тридцять восьмого року практично весь апарат Дзержинського, тобто всіх тих, хто створював ЧК, було розстріляно — без суду й слідства, як найлютіших ворогів народу, шпигунів та диверсантів.

Один із засновників радянської контррозвідки Артузов першу коронну операцію за кордоном назвав «Трест»; назву затвердив Фелікс Едмундович.

Саме «Трест» дав змогу молодій Республіці Рад зламати бойові загони контрреволюційної еміграції.

Не одного тільки Бориса Савинкова (людину нечуваної мужності, яка уникла царського зашморга, адепта терору, вождя брівки соціалістів-революціонерів) знешкодила ЧК; генералів Кутепова і Міллера, керівників «Російського Загальновійськового Союзу» теж нейтралізувала служба Артузова.

Після смерті Дзержинського (Артузов не вірив у природну смерть Фелікса Едмундовича; всі пам’ятали загибель Фрунзе — хто володіє армією і ЧК, той контролює ситуацію) Артузов замкнувся, поринув з головою в роботу; проти Республіки Рад працювали всі таємні служби на Сході і Заході.

Спробу залучити його до написання сценарію першого процесу проти Зінов’єва та Каменєва 1935 року відкинув гнівно: «Я проти своїх не воюю, ворогів досить».

Коли його заарештували, перерізав вени і написав на простирадлі, вивісивши його — вмираючи вже — у вікні камери (тоді вони ще були без «намордників»): «Кожен більшовик, вірний ідеям ленінської революції, зобов’язаний — при першій можливості — викрити Йосифа Сталіна, який зрадив справу комунізму, сатрапа, який мріє про державу одноосібної тиранічної диктатури!»

Стосунки Сталіна з Глібом Максиміліановичем Кржижановським, першим головою Держплану Республіки, що його задумав Ленін як вищу раду видатних учених і практиків науки — «не більше ста чоловік першокласних експертів» — були натягнутими з самого початку двадцять першого року.

Сталін знав, що Кржижановський був одним з найближчих друзів Ілліча, подружилися вони ще в кінці століття, в шушенському засланні; разом вистраждали еміграцію, разом працювали над планом ГОЕЛРО, любили тих самих композиторів (найдужче Бетховена), ніколи не було в них розходжень у питаннях теорії і практики більшовизму. В двадцять першому — з подання Орджонікідзе, Дзержинського й Троцького — Ленін порекомендував Кржижановському погодитися на те, щоб його заступником став П’ятакові «у нього адміністраторська хватка, такий вам — інтелігентові з добрим серцем — допоможе по-справжньому, дуже талановитий, хоч і крутий, наслідує Льва Давидовича, військова школа…»

Генеральний секретар дозволяв собі кепкувати з Гліба Максиміліановича по-іншому — в присутності тодішніх своїх друзів Каменєва та Зінов’єва; «Кржижановського треба призначати на найвідповідальніші ділянки роботи, дати йому змогу зібрати апарат з подібних до нього, потім набратися терпіння, поки не напартачить, а після цього вигнати всіх його протеже в шию, а Кржижановського перевести на нову роботу, — нехай собі знову потішиться, підбираючи так звані «кадри» — чудова форма безкровної чистки апарату».

Зінов’єв слухав Сталіна і реготав: «Розумно, а головне — без пліток і істерик».

Але Каменєв хитав головою: «Чи не занадто по-візантійськи? Як кажуть: аби почати, а там воно піде, не обернулося б потім проти всіх, хто мислить не по шаблону і полюбляє фантазувати. Революції потрібні фантазери в такій же мірі, як і прагматики».

Кржижановський знав про це; Леніну, звичайно, нічого не розповідав, щадив друга, працював з останніх сил, день і ніч; завдяки допомозі першого «червоного академіка» Бухаріна залучив до роботи в Держплані цвіт науки: Вавилова, Йоффе, Крилова.

Саме Кржижановський і розповів сім’ї Подвойських дивовижний епізод, який багато що пояснив — не прямо, а побічно, — про те, що сталося в країні після смерті Ілліча.

Коли друзі Леніна приїхали в Горки, «Старик» — так називали його найближчі — вже лежав у труні: маленький, рудий, великочолий. Кожен, хто приїхав, підходив до нього; сліз не приховували, стояли подовгу, намагаючись увібрати в себе обличчя друга, людини, яка воістину потрясла світ.

Усі ми, згадував Кржижановський, страшенно розгубилися: «А що ж далі? Як бути? Що сказати Надії Костянтинівні? Які знайти слова? Коли виносити тіло? Це просто неймовірно!

— Я, як і всі ми, — розповідав Кржижанівський Подвойським, — відчував себе маленькою дитиною, яку лишили на морозі, — жах, самотність, розгубленість.

Прощаючись, ми стояли біля Ілліча, не могли відвести очей від його прекрасного, скорботного обличчя, стояли мовчки, потім повільно відходили на бік, поступалися місцем іншим, сподіваючись, що Зінов’єв чи Калінін, Бухарін, Риков, Каменєв, Бонч знайде в собі сміливість припинити цей процес, від якого холоне душа, процес прощання з епохою, революцією, з Росією, зрештою.

Але ніхто з них не проронив жодного слова; мовчки плакали; плечі тряслися, — дивний, як у дитинстві, звук шморгаючих носів, коли невтішно ридають малюки, намагаючись приховати своє горе від дорослих…

А потім до труни підійшов Сталін. Очі його були сухі, тільки горіли, наче в лихоманці, як у людини, хворої на тяжке запалення легенів.

Як і всі ми, він постояв біля труни кілька хвилин, і раптом нахилився до Ілліча, обійняв його за шию, підняв з труни і поцілував у губи довгим, відкритим поцілунком. Це страшенно приголомшило всіх, ми ніколи не простили б йому цього кощунства, якби він, опустивши голову Ілліча на подушечку, не сказав сухо, командно навіть, звертаючись до всіх і ні до кого:

— Виносьте тіло.

Я ніколи не міг навіть припустити, що саме він, Сталін, знайде в собі дерзновенну сміливість узяти на себе слова такої простої, але конче потрібної нам усім команди.

(Нам треба все-таки зрозуміти, отож і пояснити — собі і нашим дітям, — навіщо революціонерам, що приїхали в ту