Читати книгу - "Ненаписані романи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Був у Єжова друг, заступник народного комісара землеробства Конар, приїжджав якось до нас, за день перед тим надійшла шифровка: «Забезпечити допомогу в усіх питаннях. Єжов». Ну ясно, ми й стрибали навколо Конара, та хіба тільки ми? А потім — ба-бах! — беруть цього самого Конара, виявилось — шпигун, справжнє прізвище Поліщук, польська розвідка видала йому документи на ім’я червоного командира Конара, якого вбито під час стрілянини, вкорінився, «ріс» дванадцять років, оселився в Москві, ввійшов у «світ», а як побачився з Єжовим — одразу сів у кабінет заступника наркома землеробства… А це, брате, не жарт — усю стратегію боротьби з бухарінським ухилом в МТС провадив у життя він, Конар. Причому не ми, Чека, його викрили… Молодий більшовик, з МТС, випадково побачивши Конара, ахнув: «Та я ж з товаришем Конаром в одному полку служив. Ніякий це не Конар!» Тільки після цього ми поставили спостереження й дістали прямі докази шпигунської діяльності заступника наркома… Але спочатку Єжов дзвонив Ягоді, кричав: «Не сійте зерна підозріливості! Не зводьте наклепів на чесних більшовиків! Опікуйтеся краще своїми пройдисвітами, які тікають на Захід!»
Так, брате, отакі були діла… Одне слово, назавтра, рівно о двадцять третій нуль-нуль ми зібралися в наркома. Мені першому дали слово: «Ну що в тебе? Називай прізвища троцькістсько-зінов'євських убивць. Хто дасть серйозні свідчення? Які докази?» Я відповів, що, за даними тих відділів, які я опікував, ніяких зачіпок немає, опозиціонери давно роззброїлися, чесно трудяться, жодних претензій. А він: «Погано працюєте». — «Що ж, вибивати угодні нам свідчення, як в охранці?» Він аж скипів: «Товариш Ягода видав наказ, завтра оголосіть усім співробітникам: «Будь-які примусові заходи, погрози, обіцянки тим, що перебувають під слідством, каратимуться, як злочин! Ми працювали, працюємо й працюватимемо з чистими руками!»
А назавтра наркома забрали. Ясно? А післязавтра я подався навтьоки, переконавшись, що справді почався термідор, змова проти самої пам’яті Фелікса Едмундовича.
Утікши, я відлежувався в горах, жив у чабанському хлівці, газети, хоч і з запізненням, але читав. І поступово склалося в мене враження, що дружба Конара з Єжовим не випадкова, Єжов — справжнісінький шпигун, ворог, робить усе, щоб лишати товариша Сталіна одного, знищити всіх тих, з ким він боровся під час революції. І я написав докладного листа Сталіну. Почерк, звичайно, змінив, не підписався, відіслав його з іншого міста, за півтисячі кілометрів звідтіля, де переховувався; жодної тобі реакції; навпаки, ще більш портретів Єжова, та ще й нове гасло висунули: «Вчитися жити й працювати по-сталінськи у товариша Єжова»…
Коли Єжов зник, це вже після XVIII з’їзду, я прочитав у газетах звіт про судовий процес над Луньковим, колишнім начальником НКВС у Кузбасі, який заарештовував малолітніх і вибивав з них свідчення, що вони, мовляв, готували теракт проти товариша Сталіна. Дітей кидали в ті камери, де було повно-повнісінько старих більшовиків, а тюрма — організм особливий, через стіни, перестуком, інформація розходиться не те що по місту — по країні, не вдержиш… Отоді я й зрозумів, чим Ягода і Єжов виривали свідчення у ленінців: страхом за життя дітей… Логіка: якщо чужі діти сидять, значить, і мої мучаться в сусідній камері… От після того як прилюдний суд засудив Лунькова до розстрілу, я п вирішив знову повернутись до Москви… Влаштувався в Покровському-Стрешневі завгоспом будівництва і почав чекістську комбінацію: оскільки в газетах нічого про Єжова не писали, я вирішив знову звернутись до гіпотези про його шпигунську діяльність: треба ж народові дохідливо пояснити, що страшна трагедія, свідком якої ми були, — діло рук іноземної розвідки… Тому я почав стежити — так, саме так, це було справжнє стеження — за будинками, де жили співробітники НКВС, там мої друзі, вірні друзі, з громадянської ще… Я хотів поговорити із «стариками», гляди, підкажуть, як надійніше передати листа про Єжова особисто товаришу Сталіну… За одним будинком я спостерігав місяць — кожної неділі сідав у скверику з газетою і «замальовував» усіх, хто туди входив і виходив… Жодного з стариків не побачив, усі нові, значить, моїх постріляли… Потім перейшов до другого будинку — теж нікого. Словом, брат, чотири місяці я працював… І тільки на п’ятому пощастило: побачив Вадима, ми з ним у двадцяті вчилися разом… Покликав його неголосно, він помітив мене, але не підійшов, тільки ледь кивнув. Я обернувся — начебто за ним не стежили, лишився на лавочці, сиджу, читаю, жду… Він вислизнув увечері, проходячи мимо, шепнув, щоб я їхав у парк «Ермітаж», там поговоримо. Ну й поговорили… Вислухавши мене, він випив гранчасту склянку горілки, не закушував, наче воду мінеральну випив, і, схилившись до мене, шепнув: «Дурень ти, Серьожко! Дурень, як усі ми… Я був на зборах, коли Єжов оголосив нам, чому Ягоду заарештували… Його, виявляється, викрили в тому, що він був агентом охранки ще з дев’ятсот сьомого року… Але ж Ягода в дев’яносто сьомому народився, про це в енциклопедії писали. Десятирічний агент?! А ми? Мовчали, Серьожо. Всі, як один, мовчали… А потім я дізнався, що найважливіші відповіді Бухаріна на процесі писав Сталін… І сфабрикував йому таке: Бухарін мав сказати, мовляв, він підозрював Леніна, що той — німецький шпигун ще з сімнадцятого року, коли проїхав у «запломбованому вагоні» Німеччину, аби швидше потрапити до Росії… А після того як Ленін зажадав Брестського миру, я, Бухарін, остаточно переконався, що Ленін — німецький шпигун, і тому вирішив його вбити… І тут Бухарін вибухнув: «Заради Нюсі та Юрка я ладен загинути, звести на себе наклеп, але такого я не підпишу! Стріляйте всіх нас, вбивайте нас трьох, але я не дам Сталіну звинуватити мертвого Леніна в шпигунстві! Не дам, та й годі!» Сергійку, Сергійку, про що ти?! Бухарін урятував Леніна — погодься, якби він сказав на процесі те, що йому написав Сталін, — Ілліча викреслили б з підручників, повір мені! А хто нам телеграму надіслав: «Застосовуйте тортури!» Сталін, Сергію, Сталін… Нам цю телеграму зачитали, тому я тебе додому й не запросив, я лишився один з тих, хто її чув, отже, не сьогодні, то завтра мене підберуть… А ти — «листа товаришеві Сталіну»… Забудь, Сергію, Єжов був його підметкою, а ніяким не шпигуном.
Сергій Миколайович уривчасто зітхнув, ще більше вбгав своє кряжисте тіло в грубку й глухо мовив:
— Після Двадцятого з’їзду я на партзборах виступив проти того, щоб про Сталіна говорили як про людину, яка керувала війною по глобусу… Це було… Але я й за те виступив, щоб відкрити всю правду про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненаписані романи», після закриття браузера.