Читати книгу - "Ненаписані романи"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Юліан Семенов
У «Ненаписаних романах» автор розкриває згубні наслідки зловживання владою в роки культу особи на трагічних долях Кірова, Бухаріна, Орджонікідзе, Тухачевського, Блюхера…
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Юліан Семенов
НЕНАПИСАНІ РОМАНИ
Сюжети
©
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька літератураАвторизований переклад з російської Надії ОРЛОВОЇ
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Хочу запропонувати увазі читачів короткі сюжети з «Ненаписаних романів», які вже ніколи не стануть романами: на жаль, не встигну.
У новелах, котрі я пропоную увазі читача, немає вимислу: вони побудовані на зустрічах з живими свідками й учасниками тих подій, про які пишу.
Літератор не прокурор. Він має право на свою версію історії, хоча найвище право неупередженого судді властиве саме Історії. Прагнення до однозначних оцінок приховує невпевненість у собі або страх перед думкою. Лише ті висновки, до яких людина приходить самостійно, і формують її моральну позицію.
Головне, що мене цікавило, коли я працював над цими розповідями, — проблема необмеженої влади в роки, що називаються тепер періодом культу особи.
Механіка такої влади, її незламна й неконтрольована воля, що зводить громадянина великої держави до рівня «гвинтика», — ось що трагічно й тривожно, ось що треба насамперед аналізувати — без гніву й упередженості.
Усвідомлення такого феномена повинно допомогти виробити в кожному з нас громадянську протидію будь-яким рецидивам можливого відродження чогось подібного в тій чи тій формі.
1
Сталін читав роботи Сергія Булгакова ще до того, як висланий до Парижа Булгаков став там протоієреєм; склад мислення цього філософа здавався вождеві цікавим. У ньому не було нічого від переконливо-стрімкої легкості Бердяєва, яка страшенно дратувала Сталіна, бо в ній він відчував певну схожість із стилем Троцького — така ж парадоксальність, розкутість, дотепність; звичайно, це приваблює до нього широкого читача, а шкода.
Булгаков був ближчий до надійної теологічної доказовості; дуже російський, тому завжди шукав джерело духовності й правди; саме в нього Сталін якось прочитав довгу цитату з Біблії без виноски на сторінку; це допомогло йому на диспуті. з лідером меншовиків Ноєм Жорданія: коли стало очевидно, що легендарний «Костров» перемагає його, Сталін процитував пасащ, який абсолютно підтверджував його правоту, сказавши слухачам, що він навів цитату з Маркса, — це й вирішило справу; здивований Авель Єнукідзе запитав: «З якої роботи ти це взяв, Коба?» Сталін посміхнувся: «Нехай шукають, звідки я знаю? Головне зроблено, люди пішли за цами».
Тому, дізнавшись, що Відділ політичної освіти не дозволяє МХАТу показувати п’єсу Михайла Булгакова — як кажуть, родича такого шанованого ним православного філософа, — Сталін попросив Мехліса подзвонити Луначарському й попередити наркома, що поки він, Сталін, не подивиться п’єсу в театрі, остаточного рішення не приймати: «Хочу подивитися сам».
… Сталін тяжко страждав через те, що свого часу висловився проти залучення Троцьким військспеців до Червоної Армії: «Небезпечно давати командирські звання колишнім офіцерам-золотопогонникам; скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться!» Він думав, що його підтримають Дзержинський, перший червоний головком Криленко, Антонов-Овсієнко з Раскольниковим, Невським, Дибенком та Подвойським: не можуть же перші народні комісари Армії та Флоту так легко поступитись своїм місцем «команді» Троцького; все-таки в кожному живе не тільки розуміння честі за зроблене, а й пам’ять. Невже так легко віддадуть те, що по праву належить їм?
Проте і Подвойський, і Криленко з Раскольниковим, і Дибенко з Антоновим-Овсієнком погодилися з доказами Троцького; напевне запам’ятали його, Сталіна, заперечення, саме тому, мабуть, головнокомандуючий Вацетіс і його штаб так насторожено ставилися до нього під час битви проти Колчака.
… Час кидати каміння і час збирати каміння, воістину так. Тепер, коли Троцький, Каменєв і Зінов’єв втратили свої позиції в ЦК, саме він, Сталін, мав наблизити до себе буржуазних спеців у сфері культури: Горький дозволив собі стати емігрантом; таким чином, виплекану ним ЦЕКППУ[1] він, Сталін, цілком може використати в своїх цілях: буржуазні діячі культури — при тому, що маскуються, — таять у собі заряд російської державної ідеї, а це надійний заслін проти «світової революції» Троцького та іже з ним; російський народ не зможе не оцінити цього — у майбутньому, звісна річ; поспішати негоже, витримка і ще раз витримка, тільки вона є найпевнішою константою остаточної перемоги… Він тяжко, до щемливого болю в серці усвідомлював, що йому нічого не лишається, крім чекання; він не міг, не мав права вийти на загальносоюзну трибуну доти, поки поряд Бухарін — з його ерудицією, розкутістю, з чудовою російською мовою; поки що доводиться терпіти Луначарського, поки в народі свіжа пам’ять про запальні промови колишнього голови реввійськради Троцького — ніякого акценту, фейєрверк думок, якесь дивно вільготне ставлення до почуття власної гідності на трибуні…
… І знову ж він, Троцький, — на зло думці більшості ЦК, — виступив з есе про «талановитого російського поета Сергія Єсеніна»; знову опинився попереду, хоч втратив і Армію і Політбюро. Проте популярність — з ним; адже саме він заступився за російського поета; нічого, коли перестанемо друкувати Єсеніна, то й статтю Троцького забудуть… Нехай пограється; зціпити зуби й чекати, вже недовго лишилось…
З його, Сталіна, акцентом, з його директивністю стилю і почуттям гордої відповідальності за кожне сказане слово (Мехліс — надійний редактор, недарма його так не люблять колеги; ясна річ, заздрість: не в них, а в нього, Сталіна, такий помічник) зараз треба готувати поле бою, але не виходити на нього, рано, народ ще не дозрів, він мусить стомитися від дискусій і свободи, він повинен зажадати єдиного вождя — хто знає росіян, як не він, Сталін?
І от Сталін приїхав на закритий спектакль МХАТу; у ложі поруч з ним сиділи Станіславський, Немирович-Данченко, начальник Політуправління РСЧА Бубнов; наркома Луначарського, Крупську, Ульянову не запросили, Мехліс викликав завагітпропом Отецького, Кагановича і заступника заввідділом Миколу Єжова.
Сталін окинув поглядом зал: багато знайомих облич; ясно, зібрали апарат.
Після першого акту, коли повільно дали світло, глядачі обернулися на ложу, намагаючись вгадати реакцію Сталіна: він, розуміючи, чого ждуть усі ці люди, нахмурився, щоб погамувати гордовиту — до холодку в серці — посмішку; повагом підвівся, вийшов у кабінет, обладнаний впритул до урядової ложі; помітив запитливий, трохи розгублений погляд Станіславського, стомлено сів до столу, попросив склянку чаю; на несподіване запитання Немировича-Данченка: «Ну як, товаришу Сталін? Подобається?» — зовсім не відповів, ледь знизавши плечима.
І після другого акту він бачив погляди залу, звернені до нього: аплодувати чи свистіти? Він так само мовчки підвівся й пішов, не дозволивши нікому зрозуміти себе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненаписані романи», після закриття браузера.