Читати книгу - "Подвійна гра в чотири руки"

А може, і користь від його паралельної дії теж буде.

— Так от, — каже Муся. — На княжні Анастасії Вілінській ви перстень побачите. Коли я з нею розмовляла, вона розповіла, що цей перстень їй пан убитий посол подарував…

— Та ви що!!! — не повірив Іполит.

— Саме так! Я ж із нею по-своєму, по-жіночому говорила — вона й зізналася.

І дуже серйозно повела далі:

— Але попереджаю вас, шановний Іполите Вікентійовичу, це інформація конфіденційна і ніяких доказів під собою не має, крім нашої приватної з княжною розмови, від якої вона відректися може. Тож княжну більше не турбуйте, а мені на слово повірте. Я той перстень попросила роздивитися. І побачила дещо цікаве.

— Що ж саме?

— Усередині персня, як годиться, є клеймо ювеліра — дві літери… Знаєте, хто цей перстень зробив?

— Хто?! — аж обличчя у Іполита витягнулося.

З досадою Муся знизала плечима:

— Ну хто? Ну?.. Думайте!

Іполит ледь по чолу себе не стукнув, вигукнув, мов навіжений:

— Шток?

— Геніально! — заплескала в долоні Муся.

— Так що ж це виходить… — напружився Іполит. — У пана Штока могли бути з цього приводу якісь претензії?..

— Цілком можливо, — підтвердила Муся. — Скажімо, боргові… Перстень бо шалених грошей коштує…

— Не інакше! — зрадів Іполит і замимрив собі під ніс: — Отже, Шток міг убити пана посла, аби перстень свій повернути… Або — гроші. Або і те, й інше… Цікаво, цікаво. А чи розплатився пан посол за перстень сповна? Певно, мадам Шток щось мусить знати. Піду поспілкуюсь.

— Ідіть, мій друже, — лагідно кивнула Муся.

Натхненний таким напучуванням Іполит Вікентійович розкланявся і зробив кілька кроків до дверей, що до коридору вели.

Зупинився в задумі, обернувся.

— Але ж… — мовив розгублено. — Що ж тоді зі Штоком сталося?..

— Ви ж самі сказали — нещасний випадок, — лукаво примружилась Муся і звела очі догори. — Чудово на Дніпрі сонце заходить, чи не так? Але стає прохолодно… Піду і я: наречений, певно, чекає…

Іполит Вікентійович чемно притримав перед нею двері.

Муся розчинилася в напівтемряві довгого кори дору.

— «Наречений»! — зневажливо повторив Іполит і знизав плечима. — Жах… Не розумію!

* * *

— Ну що? Продовжимо розкладати наш пасьянс? — зустрів Мусю запитанням Олексій Крапка.

Муся увійшла до каюти тиха, мов вода у склянці.

Кивнула покірно.

І виклала на стіл свої «козирні карти», знайдені в апартаментах убитого інженера в Санкт-Петербурзі: фотокартку, аркуш із нотами.

Почали з цупкого дагеротипу.

Олексій із цікавістю розглядав фотокартку.

— «Цариця Дніпра возз’єднає нас навіки»… — прочитав на звороті зображення оголеної спини. — Отже, ваш убитий інженер збирався саме сюди. І не один. Тобто його вбивця і викрадач креслення, вірогідніше, знаходиться тут.

Муся впевнено кивнула і висунула наступний «козир»: аркуші з відбитками пальців.

— Це — з клавішів і бокалу в квартирі вбитого. За розстановкою стільців біля роялю я одразу помітила, що вони грали в чотири руки.

Розіклала перед Олексієм і інші аркуші:

— А це — звідси, з пароплава.

— Ого! — посміхнувся Олексій, роздивляючись аркуші. — Кримінальна технологія в домашніх умовах. Але відбитки досить непогані. Та ви просто молодчина!

Муся не втрималася, докорила:

— У-у… А ви мене клептоманкою обізвали…

— Уклінно прошу вибачити! Але ж ви поводились як…

— Що? — скинула брови Муся.

— Мовчу, мовчу. І рибонькою більше не називаю, як ви помітили.

— Так отож! Продовжую. Ці відбитки — лише те, що встигла. Усі вони підписані. Але… — Муся зашарілася, боячись виказати свою некомпетентність. — Але я ще не дуже добре знаю, як правильно звіряти. О, хвилинку!

Вона кинулася до тумбочки, дістала звідти книжку і почала гортати, бурмочучи собі під ніс:

— Десь тут було… Так-с… Здається, це там, де доктор Шерл… знаходить украдену амфору. Зараз, зараз…

Муся зашурхотіла сторінками детективу.

— Там якраз є сцена, де Міхрютку звинувачують, що він графиню пограбував. А то був її коханець, пройдисвіт Арнольд. І доктор Шерл якраз у цій сцені звіряв капіляри… Ой, тобто папіляри… І… і…

— Який іще Міхрютка? Яка графиня?! — зморщився Олексій. — Чим у вас голова набита, рибонько?!

Олексій вихопив у неї брошурку, кинув на ліжко і чим скоріш, аби дівчина не отямилась, почав пояснювати, тицяючи олівцем у Мусині аркуші:

— Ось дивіться. Папілярний візерунок мусить повністю співпасти на двох об’єктах. Тобто відбиток з клавішів та бокалу має співпасти з відбитком, який ви взяли тут. Як бачите, у вас тут їх з десяток. Звіряти треба всі. І дуже уважно. До речі, по першоджерельному відбитку можна судити про стать, вік і навіть особливості поведінки клієнта!

Муся підсунулась так близько, що торкнулася головою його плеча.

— Невже?!

— Так, — сказав Олексій, ніяковіючи від цього дотику. — А ще якою рукою і з яким натиском він торкався предмету, яка їхня локалізація і чи має він якісь фізичні особливості. Але нині досить важко просунути це вчення в практику. Хоча Георгій Михайлович Рудий писав про це сім років тому… — додав він, відчуваючи на своєму обличчі її пухнасте волосся. — Власне, то так… Вам це не потрібно. Ви ж свого Шерла обожнюєте з його Мі… Міхрютками.

І одразу зрозумів, що зайве ляпнув.

Адже Муся стрепенулася, мов укушена змією:

— Так! Він не гірше вашого про це говорить. Але в художній формі!

Олексій зморщився, дістав з кишені флягу.

— От-от! — злорадно закивала Муся. — І, запевняю вас, не п’є!

— Та це — настій календули, запевняю вас, — зніяковів Олексій. — Можете покуштувати. Зуб замучив…

— І не такий боягуз, як ви! — не здалася Муся.

А потім зробила несподіване: міцно вхопила голову Олексія, розвернула до світла.

— Та ви що? — запручався він. — Задушите!

— І правильно зроблю… — сказала Муся. — Не крутіться! Дайте-но гляну… Зараз я вам його висмикну!

Олексій хотів було підвестися, але дівчина суворим поглядом наказала сидіти і полізла до свого саквояжу.

На подив Олексія, дістала звідти медичні обценьки.

Той зафиркав, мов кінь.

Але Муся не розгубилася і досить міцним рухом коліна притисла Олексія Богдановича Крапку до стільця.

Б-о-о-оляче, до речі…

* * *

…У цю саму неурочну мить Іполит Вікентійович, абсолютно незаслужено посланий