Читати книгу - "Фортеця для серця"

— І чому так? Чому в якогось Миколки дім неначе фортеця, а я мерзну щоночі, аж зуби з рота вистрибують?

Леся зморщила лоба:

— Як це вистрибують?

Подруга глипнула й розсміялася:

— Тю, від холоду. Не знаю, що взимку робитиму. А в Миколки твого бачила, який дім?

Леся знизала плечима:

— Великий. Ой! А чого це він мій раптом?

— Ну не мій же! Ет, а всередині, мабуть, ще красивіший, ніж зовні. І тітка Ніна добра, — і додала замріяно: — Нам би з тобою таку маму. Еге?

— Ні! — пострілом розрізало повітря.

— Ти чого? — Віка аж підвелася. — Я ж просто… так…

Проте Леся холодно відсторонилася:

— Я маю свою. Запам’ятай!

Подружка збагнула, що бовкнула зайве, і принишкла. Дивина! От у неї її рідна ненька поруч, а від того голосити хочеться. Які ж вони різні, мами!

* * *

— Миколко, а що то за дівчата були?

— Які, мамо?

— А щойно проходили тут. Ну… ти ще так на них дивився.

Хлопчик принишк, аж голову в плечі втяг.

— Віка Пархоменко і… Леся… Райська.

— Райська?..

— Вона.

Жінка замислено поправила краєчок хустки, мов не знала, куди подіти руки. Вони рухалися самі собою завжди, коли їх власниця хвилювалася.

— Чого ти, мамо?

— Що? Та ні, нічого. Ти з нею дружиш?

Хлопчик остаточно розгубився:

— Та я з усіма дружу. А Леська… вона малює гарно.

Жінка за мить почорніла, неначе потужний розряд пройшовся її тілом. Миколка шоковано дивився на маму, а потім хутко кинувся на кухню, приніс звідти води й змусив випити.

— Тобі легше?

Жінка кивнула головою, дивлячись в одну точку. Хоч ні, вона тепер зазирала до своєї пам’яті.

— Ти, Миколко, будь обережніший із цією дівчинкою. Добре?

— Мамо, ти що?

— Не зачіпай її краще. Обіцяєш?

Миколка кліпнув очима кілька разів і, щоб заспокоїти вкрай стривожену матір, розгублено кивнув:

— Авжеж.

Коли ввечері хлопчик засинав, то чув у сусідній кімнаті шепіт. Батьки про щось довго розмовляли. Зрештою батько вийшов, грюкнувши дверима, а Миколка з подивом помітив, як у темряві за вікном рухається червона цятка татової цигарки.

«Батько знову закурив. Кепські справи».

Так воно й було. Хлопчина усвідомлював, що коїться щось не те, бо не бачив уже кілька місяців, як тато курить. Узагалі цигарки в батьковій руці зазвичай означали тривогу, бо хто-хто, а Василь Панський був чоловік урівноважений і намагався тримати нерви в затиснутому кулаці. Це дідусь міг дозволити собі розпалитися й міцним слівцем підкосити недруга. Щиро кажучи, і не тільки слівцем.

Діда Федора боялася й родина, й односельці. У буремні часи, коли країна розсипалася, мов невдало збудована карткова хатка, Федір Якович Панський раптом виявив у себе якості підприємця й трошки хапуги. Власне, чого було більше, визначати також остерігалися й просто поважали власника крамниці. Треба було тільки вслýхатись у слово «власник» — і повага окреслювалася сама собою. Щоправда, дехто… дехто щось розповідав про сільськогосподарську техніку, яку ще вчора називали колгоспною, а сьогодні частково продали й частково віддали — прости Господи! — в оренду сім’ї Панських. Точніше, Федоровому синові — Ваську. Хоч… безпечніше з цього приводу було б змовчати. І люди мовчали. Та й кому жалітися? Правильно. Хіба своєму кумові за чаркою, бо кум Панського… хто він був? Про те також краще воліли не казати, бо наша міліція нас береже, а Федора Яковича особисто.

Власне, ніхто й не здивувався, що дім Панських за дуже короткий час обернувся на красиву фортецю. Здається, саме так його називала завжди щира Віка. От лише з маленьким принцом тої фортеці сталася біда: він ніяк не міг збагнути, чим аж так налякала батьків його обраниця — зеленоока принцеса.

* * *

Сама принцеса свого статусу поклала собі не помічати. І нехай усі довкола думають собі будь-що, проте вона напевно знає, що нічого між нею й цим Миколкою не було, нема й не буде. Надто різні вони, та й годі. От тільки… Миколка загасити свого почуття не міг, хоч як намагався. Воно пойняло хлопчика вперше й так раптово, що він навіть усвідомити того не встиг. Завважив, що з усіх школярок помічає саме цю худючу дивачку з такими зеленими очима, аж дивитися стрáшко! Ніби хто жменю жару в груди жбурнув, а по спині холод гуляє, та й годі. Дивною видавалася справді. А як не дивуватися?

Рухалася по-особливому: замріяно, неначе пливла в повітрі. Щось шепотіла собі під носа, а що? До неба голову задирала й завмирала в такій позі. Може, небо читала? Як книжку. Бо потім малювала. Миколка бачив, які то малюнки. Чесно кажучи, він був практик. Власне, у його сім’ї інакшим і не виростеш. Дід завжди торочив одне: «Май шматок хліба і до хліба, тримай носа за вітром». А малювання — це щось таке… непевне — усе одно, що сам вітер. Його не помацаєш і до кишені не покладеш, а от красиво ж. Красиво. Хлопчина не усвідомлював чому, але завмирав перед Лесиними малюнками й роздивлявся на прозорість ліній годинами. Чи подобалися вони йому? Авжеж. Але більше тому, що малювала їх ВОНА. Зрештою він збагнув це і сам себе злякався, бо було запізно. Він закохався в дивачку, яка годувала з долоньки білченя й, не вагаючись, кинулася боронити звірятко. Леся. Його Леся.

Кілька днів після порятунку дівчинки Миколка боявся зіткнутися з нею в коридорі, випадково зустрітися надворі, торкнутися плечем плеча в їдальні чи, не дай Боже, глянути в очі. Боявся, як страшкó. Боявся і мріяв. А як? Що тоді буде? Що він відчує? А що вона скаже? Серце мліло й пекло, а уява малювала картинки неймовірного й неможливого щастя. Хлопчина не розумів, що з дівчиною не так, але проти батьківської волі піти не міг. Не дружити — і край. Не можна. Та й як дружити? Коли підійти лячно, немов тебе вибухом накриє. Нещасний намагався не потрапляти їй на очі й воднораз пристрасно вишукував серед дівчачої юрби. А що? Це ж нічого. Йому просто б подивитися на неї здаля, і по всьому.

Лесю нененаче обпікали ті погляди, і вона забивалась у найпотаємніший куточок, відчуваючи, як рум’янець розповзається обличчям.