Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я стояв і слухав, хоч якесь неспокійне чуття і казало мені, що воно зараз ближче. Я ж не міг повірити в передчуття: повинна була бути якась реальна причина цього душевного стану. Я не міг нічого бачити: легкий туман вкривав рівнину. Я нічого не чув. Що ж це могло бути, звідки цей сигнал? Я ліг на землю, притиснув до неї вухо і через півхвилини відчув якесь рівномірне тремтіння землі. Не скажу, що я дуже смілива людина, інстинкт самозбереження у мене, може, навіть міцніший, ніж в інших, але я завжди був вельми допитливий. Я вирішив чекати і швидко мав винагороду. З боку пущі пусткою рухалася якась темна маса, досить велика і рухлива. Я довго не міг здогадатися, що це таке. Потім я почув дрібне і рівне відлуння копит. Шамотів верес. Потім усе зникло, маса, видно, спустилася в якийсь ярок, а коли з'явилася знову — відлуння стихло. Вона мчала безшумно, немовби пливла в повітрі, наближалася усе ближче й ближче. Потім зробилася більшою, видно, звернула і замість голови показала мені бік. Ще хвилина, і я аж подався вперед. У хвилях блідого прозорого туману чітко вимальовувалися силуети вершників, які мчали шаленим чвалом, аж кінські гриви розвівалися од вітру. Я почав рахувати їх і нарахував двадцять. Двадцять перший скакав попереду. Я ще сумнівався, коли вітер приніс звідкілясь здалеку луну мисливського рога. Холодний сухий мороз пройшов по моїй спині.
Тьмяні тіні вершників бігли від дороги навскоси до драглистої улоговини. Розвівалися од вітру плащі-велеїси, вершники рівно, як ляльки, сиділи в сідлі, і жоден звук не долинав звідти. Саме в цьому мовчанні й було найжахливіше. Якісь світлі плями вирізнялися на цьому туманному тлі. А двадцять перший скакав попереду, не метляючись у сідлі, очі його закривав низько насунутий капелюх з пером, лице було похмуре й бліде, губи стиснуті.
Дикий верес співав під їхніми ногами.
Я допитливо дивився на гострі носи, які стирчали з-під капелюхів, на тонкі, знизу волохаті ноги коней якоїсь невідомої мені породи.
Безшумно скакало по вересу дике полювання короля Стаха, мчали сірі, тьмяні, нахилені наперед постаті.
Я не одразу зрозумів, що вони, блукаючи болотом, натрапили на мій слід і зараз ідуть ним по мою душу. Вони спинилися, все так само безшумно, біля того місця, де я заліз у твань. До них було не менше десяти метрів через драговину, я бачив навіть, що їхні коні — тьмяні коні, вороної і строкатої масті, але не почув жодного звуку, тільки десь біля пущі часом співав приглушений ріг. Я тільки бачив, що один з них, повиснувши в сідлі, подивився на сліди, знову випрямився. Отаман махнув рукою у той бік, куди пішов я, огинаючи улоговину, і полювання помчало. Ще хвилин п'ятнадцять, і воно, обминувши улоговину, повинно було бути тут. Холодна лють вирувала в моєму серці: е, ні, привиди ви чи хто, але я вас зустріну як належить!.. Револьвер, шість набоїв — і подивимося. Я швидко засунув руку в кишеню, і… холодний піт виступив на моєму лобі: револьвера не було. Я тільки тут згадав, що залишив його в шухляді стола в моїй кімнаті.
«Це кінець», — подумав я.
Але чекати кінця, склавши лапки, не в моїй натурі. Через п'ятнадцять хвилин будуть тут. Місцевість нерівна. Подекуди є болотця, які можна перебігти мені, а не вершникам (хоч, може, коли вони привиди, вони перелетять їх у повітрі). Я можу заплутати сліди.
Я скинув чоботи, щоб у перші хвилини не привертати уваги погоні шумом своїх кроків, і пішов, спочатку не поспішаючи, а потім, коли улоговина сховалася, швидше. Я петляв, біг по вересу, ноги мої змокли від роси. Я попрямував спершу вздовж улоговини, а потім круто звернув до Болотяних Ялин кущами. Кілька разів я біг по воді — чи зважати мені було на це? Незабаром я знову добіг до стежки, а коли обернувся, то побачив дике полювання уже на цім боці. Воно з тією самою впертістю рухалося по моїх слідах. Погоня мчала, гриви і плащі маяли в повітрі.
Користуючись тим, що я схований від них кущами, а стежка іде під узвіз, я узяв чоботи в руки і дав по стежці такий клас бігу, якого не давав ніколи досі і, мабуть, ніколи опісля. Я мчав так, що вітер свистів у вухах, пекло в грудях, виїдав очі піт. А тупіт за моєю спиною, хоч і повільно, а наближався. Незабаром мені вже почало здаватися, що я впаду, я й справді двічі спіткнувся, але випростався і біг, біг, біг. Повільно, дуже повільно наближався темний парк, а тупіт лунав усе ближче й ближче.
На моє щастя, прийшло друге дихання, як сказали б зараз. Я біг навпрошки, через канави і ями, оминаючи горби, на яких мене могли помітити. І тупіт лунав то ближче, то далі, то з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дике полювання короля Стаха», після закриття браузера.