Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

Спалах освітив кімнату. Не витримав Ворона. Куля свиснула десь з лівого боку від мене, цокнула в стіну. Я міг би стріляти в ту мить так точно, як при денному світлі.

Але я не вистрілив, тільки помацав рукою те місце, куди вдарила куля. А потім залишився на тому самому місці.

Ворона, видно, не міг навіть і подумати, що я вдруге вживу той самий засіб. Я чув його хрипке дихання.

Другий постріл Ворони пролунав у кімнаті. І знову я не стріляв. Але стояти далі на місці було несила, тим паче, що я чув: Ворона почав підкрадатися біля стінки, а потім, здається, у мій бік.

Нерви мої не витримали, я обережно почав кудись іти. А темрява дивилася на мене тисячами пістольних дул. Дуло могло бути в будь-якому місці, я міг налізти на нього просто животом, тим паче, що згубив ворога і навіть не міг сказати, де двері в кімнаті і де яка стіна.

Я спинився, щоб прислухатися до таємного інстинкту. І ось в ту мить, коли я спинився, щось примусило мене з гуркотом кинутися боком на підлогу.

Постріл пролунав просто наді мною, навіть волосся на моїй голові ворухнулося.

А в мене ще були три кулі. На хвилину майнула дика радість, але я пригадав кволу людську шию і опустив пістоль.

— Що там таке? — пролунав голос за дверима. — Стріляв хтось один? Що там, вбито кого, чи що? Стріляйте скоріше, годі вам воду товкти в ступі.

І тоді я підвів руку з пістолем, відвів її убік від того місця, де був у момент третього пострілу Ворона, і натиснув спуск. Треба ж було мені випустити хоч одну кулю.

У відповідь, зовсім несподівано для мене, почувся жалісний стогін і звук від падіння людського тіла.

— Гей, сюди! — крикнув я. — Скоріше! Допоможіть! Я, здається, убив його.

Жовта сліпуча смуга світла навкоси впала на підлогу. Коли люди зайшли до кімнати, я побачив Ворону, який лежав горілиць, витягнутий і нерухомий. Я кинувся до нього, підняв голову. Руки мої натрапили на щось тепле і липке. Обличчя Ворони ще більше пожовкло.

Я не витримав більше, я схопив його за щоки, припав лицем:

— Вороно! Вороно! Прокинься! Прокинься ж!

Дубатовк, похмурий і суворий, виплив звідкілясь, немов з туману. Він заметушився біля лежачого, потім зиркнув мені в очі і зареготав. Мені здалося, що я збожеволів. Я підвівся і, ошалілий, майже непритомний, витягнув з кишені другий пістоль. Мені здалося дуже простим узяти його, піднести до скроні і…

— Не хочу, не хочу я більше!

— Ну, чого ти, хлопче, чого, любий, — почув я голос Дубатовка. — Це ж не ти його образив, він нас із тобою хотів зганьбити. Нічого, за тобою ще два постріли. Ти ба, як тебе корчить! Це все з незвички, від чистих рук та сумлінного серця. Ну… ну… ти ж не вбив його, ні. Він тільки оглушений, як бугай на різниці. Ач, як ти його ловко. Відстрелив шматок вуха та ще й на голові шкіру розпоров. Байдуже, полежить тиждень, відлежиться.

— Не треба мені ваших двох пострілів! Не хочу! — кричав я, як дитинча, і мало не тупав ногами. — Дарую йому ці два постріли!

Ворону підхопили мій секундант і ще якийсь шляхтич, в якого все обличчя складалося з величезного кирпатого носа і неголеної бороди. Вони понесли його кудись.

— Хай бере собі ці два постріли!

Тільки тут я зрозумів, який це жах убити людину! Ліпше, мабуть, здохнути самому. І не тому, що я був такий уже святий. Зовсім інша річ, коли це станеться в сутичці, у бою, в запалі. А тут темна кімната і людина, яка ховається від тебе, як пацюк від фокстер'єра. Я вистрілив з обох пістолів у стіну під стелею, кинув їх на підлогу і пішов.

Коли я зайшов до кімнати, де відбулася сварка, Ворону поклали вже в одному з дальніх покоїв під наглядом родичів Дубатовка, а компанія знову сиділа за столом. Я хотів іти одразу ж — не пустили… Дубатовк посадив мене поруч із собою і сказав:

— Нічого, хлопче. Це від нервів у тебе. Він живий, буде здоровий — чого ще? І він тепер знатиме, як натикатися на справжніх людей. На, випий… Я скажу тобі, що ти справжня людина. Так диявольськи хитро і так мужньо чекати всіх трьох пострілів — це мало хто зробить. І це добре, що ти високородний, ти ж міг вбити його останніми двома кулями — і не зробив цього. Моя хата зараз до останньої хрестовини вдячна тобі.

— І все-таки погано, — сказав один із шляхтичів. — Така витримка, вона не від людини.

Дубатовк хитнув головою:

— Сам винен, свиня. Сам поліз, п'яний дурень. Хто б іще подумав кричати про гроші, крім нього. Ти ж знаєш, що він до неї сватався і отримав гарбуза. Я впевнений, що пан Андрій значно забезпеченіший, ніж Яновська. У нього голова, праця, руки, а в останньої жінки їхнього роду — майорат, на якому треба сидіти, як собаці на сіні, здохнути з голоду на скрині з грішми. І звернувся до всіх:

— Панове, я сподіваюся на шляхетність усіх нас. Мені здається, про те, що сталося, треба мовчати. Це не робить честі Вороні — чорт з ним, він заслуговує каторги, але це не робить честі і вам, і дівчині, ім'я якої чорнив п'яним язиком цей блазень… Ну, а мені й поготів. Один, хто поводив себе, як мужчина, це Білорецький, а він, як справжній мужчина, скромна людина.

Всі погодилися. І гості, видно, уміли тримати язика за зубами, бо в окрузі ніхто й словом не обмовився опісля про цю подію.

Коли я йшов звідти, Дубатовк затримав мене на ґанку.

— Коня тобі дати, Андрусю?

Я умів їздити, але хотів пройтися пішки й очуняти після всього.

— Ну, то дивись.

Я пішов додому вересовою пусткою. Була вже глибока ніч, місяця не було видно за хмарами, але якесь непевне, хворобливо-сіре світло заливало пустку. Часом здригався під поривами вітру сухий верес, часом панувала тиша. Величезні стоячі камені траплялися біля дороги. Похмура це була дорога! Тіні розросталися, перетинали її. Мені трохи хотілося спати, і я вжахнувся від самої думки, що треба йти дорогою, обминаючи парк, біля Велетової прірви. Краще було знову піти пусткою і відшукати потаємний лаз в огорожі.

Я звернув з дороги, майже одразу потрапив