Читати книгу - "Мертва кров"

У Берліні Венчеслав у привезену землю посадив троянду, а вже за кілька місяців вона розквітла, і водночас з її квітуванням до Берліна приїхала Крістіна. Вони зустрілися у Вертера. Венчеслав бачив, що вона ще не розуміє, чому приїхала до Берліна, але відчував, що їй хочеться його бачити, спілкуватися з ним і боротися з цим бажанням жінка вже не могла.

У день від’їзду з Берліна Крістіна разом з братом зайшла до Венчеслава попрощатися.

— Я вас без чаю не відпущу, — тепло й лагідно посміхнувся до неї Боголюбський.

— А який у вас чай — індійський чи китайський?

— Не той і не той, у мене чай з Росії. Такого чаю ви ніколи не пили.

Такого чаю Крістіна й справді ніколи не пила. Він був смачний, приємний, але трохи гіркуватий. Крістіна не знала, що разом з чаєм Венчеслав заварив спеціально для неї магічні трави, від яких вона відчула приплив якоїсь незвичайної енергії і легкості у всьому тілі.

— Я ніколи не забуду наше чаювання, — посміхнулася вона до Венчеслава і несподівано для себе додала: — І вас також не забуду.

Він лише загадково посміхнувся їй у відповідь…

II

Вранці Орлов прокинувся пізно. «О Господи, хоч би Інна зараз не зайшла», — було його першою думкою. Вона дратувалася, коли він десь дуже затримувався чи взагалі не приходив додому ночувати. Ревнощі доводили її до сказу. Покоївка вчора встигла сказати Орлову, що Інна знову шукала револьвер, хотіла застрелитися.

За дверима почулися чиїсь кроки, але зайти цей хтось не наважувався. «Не Інна», — зрозумів Орлов і пішов відчиняти двері. У коридорі стояв Бакулін.

— Ви, Василю Яковичу?! Так рано?

— Сергію Олексійовичу, я не хотів вас будити, але вчора я не міг вас знайти.

— Я зараз одягнуся і вийду до вас. Зачекайте мене у кабінеті.

— Ні, я — щодо позавчорашнього.

— Але мені незручно розмовляти з вами у такому вигляді!

— Мені б не хотілося зустрітися тут з Інною Іванівною. Якщо ви не проти, я заберу свій револьвер, який здуру подарував вашій дружині.

Орлов холодно відвернувся, підійшов до шафи і почав шукати дамський револьвер у кишені свого фрака. Там його не було.

— Ходімо до кабінету, Василю Яковичу. Мабуть, він у мене в сейфі.

Револьвер справді був у сейфі. Орлов простяг його без жодного слова Бакуліну.

— Дякую!

— Василю Яковичу, це не порада, а прохання. Ніколи нікому не даруйте револьверів. Рано чи пізно зброя стріляє.

— Я врахую ваше побажання. До побачення.

І Бакулін так само несподівано зник, як і з’явився. До кімнати зазирнула Інна Іванівна.

— Це що, у тебе Бакулін був?

Орлов ствердно хитнув головою.

— І ти його не вбив?! — вона презирливо грюкнула дверима, але за кілька хвилин відчинила їх і в її очах була тривога.

— Телефонує Аблаутов, напевно, сталося щось жахливе.

— З чого ти взяла? Він що — схвильований?

— Та ні, у нього голос, ніби у буддійського монаха, але мені вчора снилися різні жахи. Сергійку, я відчуваю, сталося щось моторошне.

Орлов переключив телефон і підняв трубку.

— Нам треба зустрітися, — сказав Аблаутов тихим і спокійним голосом, але Орлов відчув, сталося щось таки справді страшне. І перш ніж піти, він присів поряд з дружиною на м’якому дивані і, обнявши її за плечі, запитав:

— Що за сон ти бачила, люба?

— Пам’ятаєш ту гидку калюжу крові і слизу перед нашим під’їздом?

— Так, люба.

— Ти знаєш, я її бачила уві сні. Вона була величезна, наче ставок, і в ній тонули люди. Я бачила і впізнавала обличчя — там була дружина генерала Шеншина і їхня дочка Віка, ще якась молода жінка, тоненька така, не наша. Я бачила тебе на березі цього ставка. Але чи то ти йшов до нього, чи то цей ставок перетікав, щоб поглинути тебе. Я щось кричала, але не могла докричатися. Поміж нами був якийсь крижаний простір, ніби ми були у різних світах. Я до тебе бігла, але не могла добігти… — Вона заплакала.

— Заспокойся, люба, все буде добре. Не хвилюйся. Якщо я затримаюся, то зателефоную тобі.

Йому було шкода Інни, хоча у їхньому спільному житті було дуже мало приємного. Він відчував, що вона гине, що рано чи пізно закінчить життя або божевіллям, або самогубством, але нічим не міг допомогти дружині. Це було не в його волі. Тож, єдине, що залишалося, — не завдавати їй зайвого болю…

З неба знову падав густий лапатий сніг. Орлов вийшов з дому і рушив до гаража по автомобіль, але раптом перед ним зупинилася машина:

— Сідайте до мене, Сергію Олексійовичу, — це був Аблаутов. — Ви, звичайно ж, не телефонували до себе в маєток?

— Це не маєток, Богдане Івановичу. Це моя дача. Там нікого немає, окрім слуги. А мій маєток — у Володимирській губернії. Я туди зараз рідко їжджу. Там, до речі, знаходиться і маєток генерала Шеншина. Ще мій покійний батько з ним товаришував.

— Судячи з вашого спокійного обличчя, ви ще не телефонували на свою дачу і не знаєте, що Віка Шеншина туди так і не приїхала.

Очі Сергія Олексійовича округлилися, і в горлі йому пересохло.

— Що з нею?!

— Я ще точно не знаю. Вона начебто зникла. Мені про це щойно повідомили, а я вже вам зателефонував і по дорозі вирішив заїхати за вами. Я просив би вас нічого не чіпати, в квартирі Шеншиних два трупи, — це Аблаутов говорив поблідлому Орлову, вже піднімаючись сходами.

«Це моя провина, — подумав Орлов. — Мені самому треба було завезти Шеншиних до себе на дачу…»

— Ми всі винні у цих смертях, — ніби продовжуючи його думки, сказав Аблаутов. — І передусім я сам, бо навіть уявити собі не міг, що це може бути настільки серйозно. Хоча передчував.

— Як же це сталося?

— Та все дуже просто. Поліцейський, якого ми послали до Шеншиних, з’явився до них, передав усе, що ми сказали, але генеральша Шеншина сказала, що дочка поїхала до Петербурга, тож їхати їм немає чого. Мій поліцейський повернувся на службу і, написавши рапорт, спокійнісінько повернувся додому. А інший поліцейський, який мав їх охороняти на дачі, поїхавши туди і не заставши там нікого, крім вашого слуги, також повернувся назад. І як наслідок — два трупи.

— Чому два? Ви ж сказали, що Віка поїхала до Петербурга?

— Зараз дізнаємося…

Трупів Аблаутов у своєму житті бачив чимало і різних — після садистських