Читати книгу - "Мертва кров"

Кримський-Корсаров раптом підвівся. Думка, яка його пронизала при читанні Орловим Лідбітера, була жахливою. Він підсвідомо відчув, що якщо Інна Іванівна помре внаслідок нещасного випадку чи самогубства, то стане опирем. Але він, ясна річ, не міг цього сказати Орлову.

— Сергію Олексійовичу, мені вже час іти до готелю, — промовив Кримський-Корсаров, рушаючи до дверей.

— Залишайтеся, я вас дуже прошу.

— Ні, я краще поїду…

Після того, як Орлов одвіз Кримського-Корсарова до готелю і повертався додому, він подумав: «Кримський-Корсаров був таким наляканим. Це, мабуть, Інна намагалася і цього нещасного спокусити. Швидше за все…»

Розділ третій

I

— Ти мене кликав? — голос покоївки був ніжний і солодкий.

— Маріє-Луїзо, у мене до тебе велике прохання, — Венчеслав обійнявши, дівчину за плечі, зазирнув у її великі блакитні очі.

— Все, що ти хочеш, любий, я зроблю.

— Але обіцяй нікому нічого про це не казати.

— Ой, та кажи вже! — в очах Марії-Луїзи горів вогник нетерпіння і бажання.

— Люба, кохатися будемо вночі, а зараз знайди, будь ласка, горщик з геранню, але щоб на ній не було жодного жовтого чи зіпсованого листочка і квіточки. І не запитуй, прошу, навіщо. Згодом розповім.

Вона подивувалася такому химерному проханню Венчеслава, але принесла йому з теплиці Вельфів на вибір кілька горщиків з геранями. Він, взявши найзеленішу і найквітучішу квітку, сказав:

— Оцю занеси й постав у кімнаті Крістіни на підвіконня.

Покоївка крутнулася перед Венчеславом на підборах, війнула рясною спідницею і вийшла з горщиком у коридор, а задоволений Боголюбський спустився у вітальню до родини старого Вельфа. Крістіна з чоловіком саме збиралася на полювання…

За кілька днів, прогулюючись з Веронікою парком, що належав старому Вельфові, Венчеслав подумав, що час уже поглянути на герань у кімнаті Крістіни. Він знав, що вона з чоловіком, як завжди, ще зранку поїхала на полювання. А Вероніка дуже хотіла показати Венчеславу книжки, які зараз читає. Вони піднялися у кімнату батьків Вероніки і серце Венчеслава мало не вистрибнуло з грудей. Деякі листочки герані взагалі засохли, а на багатьох з'явилися жовті смуги. Герань не могла брехати. Він це знав напевно.

«Хм! Не так у тебе, Крістіночко, в сімейному житті все вже й добре! Я тепер у цьому переконаний. Незабаром я тебе з чоловіком і взагалі розлучу. Ти станеш моєю жінкою і все багатство, яке є у цьому домі, стане теж моїм», — вже весело розмірковував Венчеслав, розглядаючи книжки, які йому показувала Вероніка.

А увечері за столом Венчеслав повідомив, що збирається їхати до Берліна. І, звертаючись до старого Вельфа, сказав:

— На згадку про чудові дні, які я провів у вашому маєтку, я хотів би взяти з собою у Берлін трохи землі і посадити у неї квітку, яка б про вас постійно нагадувала.

Хоч як дивно прозвучало це прохання, воно потішило старого Вельфа.

— Венчеславе, звідки в тебе таке глибоке почуття до землі? — запитав він.

Венчеслав зняв з шиї красивий срібний медальйон і простяг на долоні старому аристократові.

— У цьому медальйоні моя рідна земля. Я її завжди ношу з собою. Це мені допомагає жити і завжди нагадує, звідки я прийшов і куди мушу повернутися.

Старий Вельф притиснув його до грудей і сказав:

— Я був би щасливий мати такого сина, як ти…

У медальйоні справді була земля, але земля ця була не московська, як і медальйон не Венчеславів. Коли він ще жив у Фрайбурзі, то познайомився з молодим тушинцем з Кавказу, який завжди носив цей медальйон у себе на грудях. Незабаром горець захворів на сухоти і помер. Коли приїхали його родичі, щоб забрати тіло на батьківщину, Венчеслав показав їм медальйон, знятий з померлого. Брат тушинця сказав:

— Допоки людина жива, рідна земля потрібна їй на чужині як оберіг і, крім того, вона повинна нагадувати людині, звідкіля вона і куди має повернутися. Ми забираємо тіло нашого брата на батьківщину і там він поєднається з рідною землею. Тож можеш взяти цей медальйон на згадку про нього.

Відтоді Венчеслав постійно носив цей медальйон з собою, і кожного разу при згадці про тих горців у екзотичних черкесках, які так само вільно володіли різними європейськими мовами, як і він, розбиралися у філософії Канта, навчалися в тому ж університеті, що й Венчеслав, але чомусь поверталися у гори, де ні філософія, ні освіта, за наявності кривавої помсти і постійної дружби-ворожби гірських племен, нікому не були потрібні, він думав: «Невже ця земля і цей спосіб життя могутніші за цивілізацію, яку ці дикі горці мали б всотати тут за роки навчання?» І саме тоді Венчеслав повірив у землю. А зараз, до речі, вона змусила заплакати старого, твердого, як кремінь, німця, і Венчеслав знову вкотре подивувався силі землі…

«Завтра повинен піти дощ, — дивився у небо Венчеслав. — Лише з мокрої землі я зможу взяти слід Крістіни. На сухій землі його не буде видно…»

Він стояв біля вікна у кімнаті Марії-Луїзи і вдивлявся у небо. Покоївка стелила для них ліжко. Вона навіть не здогадувалася, що Венчеслав викликає дощ.

Раптом хтось тихо, але наполегливо постукав у двері. Так стукає лише той, хто знає: його тут напевно чекають. І не вперше. Так міг стукати лише давній коханець. Венчеслав глянув у очі Марії-Луїзи і вмить усе зрозумів. Дівчину порекомендував Вельфам саме той, хто стукав зараз у двері.

— Не бійся, я зараз зникну, — сказав він і вистрибнув через вікно у сад, а потім, заховавшись за деревом, побачив, як до вікна підійшов чоловік Крістіни і зачинив його.

«Цього треба було чекати. Тим краще для мене», — у Венчеслава навіть не здригнулося від ревнощів серце…

А над маєтком Вельфів вже збиралися дощові хмари і сіявся дрібний дощ.

Родина Крістіни також від’їздила вранці. Венчеслав спустився попрощатися і зібрати з вогкої після дощу землі сліди Крістіни. Але людей було дуже багато і Венчеслав зрозумів, що так він слідів не збере. Що ж робити? І Венчеслав придумав. Побачивши фотоапарат, привезений Вертером з Берліна, він сказав:

— Давайте сфотографуємося разом…

Вертер відразу погодився, і Венчеслав порадив, де краще стати. Вони відійшли від натовпу до старих дерев…

З вокзалу до маєтку Венчеслав повернувся раніше за інших і непомітно зібрав у мішечок землю зі слідами Крістіни. Але як він не шукав бодай одного сліду Крістіни без слідів малої Вероніки, так і не знайшов. Дитина всюди