Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

Ну ось, думає він знову, друзі мене попереджали. І що тепер робити, хоч бери й телефонуй їхньому президенту. До речі, як його прізвище?

2. Пам’ятник хуйовому іллічу

Що з ним могло статися далі?

Просидівши до вечора в номері, так і не додзвонившись до партнерів, з котрими мав зустрітися, інвестор виходить із кімнати, уже в коридорах готелю натикаючись на тіла революціонерів, котрі сидять попід стінами, як полонені вахабіти в новинах cnn, збігає сходами вниз, не чекаючи на ліфт, і, пробившись крізь натовп у холі, виходить на площу. На площі холодно, якісь люди снують узад-уперед, до того ж площа майже не освітлюється, тому він іде до жахливого пам’ятника іллічу, навколо якого крутиться міліція. Чомусь інвестор думає, що в цій країні захистити його може тільки міліція, хоча насправді все якраз навпаки. Він стоїть під пам’ятником іллічу, ілліч нависає над ним і показує рукою кудись убік, кудись туди, звідки він приїхав, ілліч ніби натякає йому, мовляв, факін янкі, гоу хоум, у нього паршивий настрій, у сенсі не в ілліча, а в інвестора, в ілліча-то з настроєм якраз все гаразд, велика буржуазна революція, про яку так довго говорили більшовики, нарешті почалася, й народ відтягується по повній, іллічу є на що подивитись, а ось йому, інвестору, хижій зубатій акулі на ринку цінних паперів, дивитися на все це зовсім не хочеться, він печально оглядає революційний порив народних мас, і ось тут уже все залежить від нього.

Фактично, інвестор може вибрати будь-який варіант розвитку подій – як типове дитя західної соціал-демократії, він може тимчасово знехтувати обов’язками перед радою директорів, узяти тижневу відпустку і з головою зануритися в революційну романтику, поселитися на площі, брататися (у межах розумного) з міліцією, урешті вирвати цю перемогу й зі спокійною совістю вкласти свої інвестиції в який-небудь поганий енергосектор регіону. Він так само може, як типовий зашуганий ліберал, стати на бік влади, засудити морально збочені народні маси за всі їхні невмотивовані пориви й зачекати з інвестиціями до кращих часів. Урешті-решт, як типовий прихильник глобалізації, він може на все це взагалі забити і, узявши-таки тижневу відпустку, звалити на сонячні острови посеред океану, де його, будемо сподіватися, у такому разі накрило б своєю холодною бездонною хвилею справедливе індонезійське цунамі. Зараз інвестор стоїть під пам’ятником іллічу й вибирає. А поряд із ним стоять сотні громадян цієї дивної холодної країни і так само вибирають.

По-моєму, це мелодрама.

Чим я займався останні півроку? Я навіть не можу пригадати всіх, із ким довелося за цей час познайомитися, – довгий, безкінечний список нових персонажів, нових героїв, які з’являлися з чорного місива тієї осені й так само безболісно в ньому зникали, виходили на світло з-під важких вересневих дерев, підсідали до вагонів у жовтневих сутінках, насторожено слідкували, стоячи посеред листопаду; раптово, у якийсь момент, їх стало значно більше, вони тісно заповнили собою заасфальтований майданчик мого приватного спілкування, ну й що – я стояв перед ними, як цей ось пам’ятник хуйовому іллічу, вони стояли переді мною, не завжди на мене реагуючи, не до кінця розуміючи, хто я такий, і в цьому останньому ми з ними були дуже подібні.

Можливо, його колись таки приберуть, цей пам’ятник, підженуть кран і просто демонтують, а на його місце поставлять яку-небудь алегоричну фігуру, яка буде в очах нащадків символізувати успішне завершення національно-визвольних змагань. Мені, насправді, усе одно, я ніколи не любив пам’ятники, тим більше пам’ятники політикам. Політикам, як на мене, по голові треба давати, а не пам’ятники ставити, але за цим пам’ятником, за пам’ятником іллічу, у разі якщо невдячні нащадки таки приберуть його звідси, я все ж таки буду шкодувати. Надто багато позитиву в мене від нього залишилось. Скажімо, я часто домовляюся тут про зустрічі, я люблю сидіти під іллічем і чекати, коли в мого малого закінчаться заняття, ми з моїм кузеном ганяємо тут на роверах, розлякуючи пенсіонерів, я тут жив, урешті-решт, під цим пам’ятником, цілих два тижні, і, хоча жодної ностальгії в мене це не викликає, пам’ятника буде шкода.

В один із тих веселих днів, саме під пам’ятником іллічу, несподівано виник мій давній знайомий, досить дивний і не до кінця зрозумілий мені персонаж, із котрим у нас давні приятельські стосунки. Точніше, що значить стосунки – уже два роки я був переконаний, що він помер, зник він іще раніше, проте спочатку про нього надходили скупі пунктирні відомості, потім зникли й вони, аж доки мені хтось не сказав, що він, виявляється, помер. Не можу сказати, що мені його сильно бракувало, знайомий він був справді дивний, проте я шкодував за ще одним небіжчиком. Він був непоганою людиною, ми з ним кілька разів сильно напивалися, та й загалом – коли людина в тридцять років помирає, це завжди не дуже приємно, це позбавляє тебе впевненості. І ось він несподівано з’являється на тій площі, радісно вітається, заговорює, говорить про політику, ну, ясно – тієї осені всі збожеволіли й говорили виключно про політику, їм таки вдалося всіх нас використати на свою користь і примусити займатися їхньою політикою, ось і мій покійний, але від цього не менш життєрадісний, ніж два роки тому, знайомий, теж говорив про політику, говорив у принципі нецікаві мені речі, я це все змушений був слухати вже другий тиждень з ранку до ночі, а інколи й уночі. Ми розмовляли з ним, і я вагався – сказати йому чи не сказати? Раптом він після цього по-справжньому помре. А якщо не скажеш йому – хто знає, що з ним далі буде. До того ж хто знає, що з ним насправді було за ці два роки. Можливо, він справді свого часу помер, але виявилося, що це не смертельно. І ось ми з ним про все поговорили, він побажав мені успіху, я йому сказав, щоб не вимахувався, і він пішов. «Ей, – зважився врешті я, – почекай». «Що таке?» – зупинився він. «Знаєш, не хотів тобі казати…» «Ну?» – насторожився він. «Тільки не ображайся – я думав, що ти помер». «Ти що?» – не зрозумів він. «Серйозно, – кажу, – мені хтось говорив, що ти помер, два роки тому». – «Та ні, – почав виправдовуватись він, – це