Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

Дивно, як правило, мої знайомі вибувають зі списку живих. А тут зовсім навпаки – він, схоже, зміг намахати високу небесну канцелярію і якимось чином виписався з партійного списку померлих. Добрий знак.

Де він насправді був увесь цей час? Хтось же мені говорив про його смерть. Не могло ж це з’явитись просто так, у нашому продуманому й закономірному житті нічого просто так не з’являється і не зникає, це ось і ілліч може підтвердити, з його діалектикою, то де він був? У моїй приватній шафці зі скелетами, ключ від якої я завжди ношу в кишені разом із ключем від велосипедного замка, лишається все менше місця, точніше – туди приходять усе нові й нові мешканці, вони ховаються в теплих задушливих сутінках від світла й свіжого повітря, і лише я пам’ятаю їх усіх по іменах, пам’ятаю їхні звички та біографії, пам’ятаю, як багато кожен із них важив у моєму житті і як мало я можу зробити для них тепер, коли вони перейшли до простору тіней, з тим, щоби залишитися в ньому назавжди.

Але, виявляється, не все так погано, виявляється, що навіть із цього безнадійного простору, простору тіней і простору пам’яті, можна вирватися назад, прорвавши фотошпалери, якими нас хтось розділив. Можливо, якщо ти маєш достатньо бажання й драйву, ти можеш дозволити собі час від часу заходити в цю крижану похоронну тінь і повертатися з неї назад, у холодне пообіднє сонце східноєвропейської осені. Можливо, не все так безнадійно, як видається більшості з нас – тих, хто насправді ніколи не ризикував, хто й похвалитись не має чим. Ось же йому, моєму знайомому, це вдалося, не знаю, щоправда, як, але, будь ласка, – ось він стояв тут щойно переді мною й говорив про політику. У мене навіть свідок є, скажи, ілліч.

3. Християнська сутність державної промисловості

Наше місто навесні заростає травою, небеса над ним густо й компактно заселяються птахами, по зимі вони повертаються з Єгипту й Палестини, влітають на пласкі дахи й під арки будинку державної промисловості, розганяють повітря над площами, зникають у круглих зелених деревах, сидять там, затамувавши подих, ховаючись одне від одного. Приїжджаючи в цю пору до міста, можна побачити, як із будинків сходить увесь холод зими, як шкіра архітектури висихає й починає оживати після довгої перерви, оскільки після зими міста завжди нагадують підлітків, котрі вічно не знають, що їм надягти, – половина речей на них уже мала, решта давно вийшла з моди. Миле сентиментальне видовище. Мине зовсім небагато часу, кілька теплих безлюдних місяців, мине літня безтурботність, і вулиці, мов річкові канали, знову наповняться сірою холодною водою зими, крижаним річищем новорічного неба, одним словом – нікому від цього краще не стане.

Центральну забудову нашого міста слід розглядати згори, з пташиного польоту, у такому разі очевидною стає функціональна підігнаність міської інфраструктури, її ужиткова складова. Той, хто в майбутньому стане будувати універсальні комуністичні мегаполіси, має приїхати до нашого міста і подивитися, як це робиться в принципі. Місто побутового футуризму й комунарської самоорганізації, коли-небудь, коли жити тут стане зовсім неможливо, з історичного центру міста обов’язково зроблять музей під відкритим небом, якщо небо на той час і далі буде відкритим, якщо ж ні, то закриють його великим скляним куполом, саркофагом, будуть підводити до нього групи американських чи японських туристів і говоритимуть:

– Ось воно, це середньовічне місто-сонце, червоно-синя комуна, винищена чумою й поганим комунальним господарством, перша і єдино канонічна столиця піднебесної україни, з населенням у два мільйони цехових робітників і студентів університету, найбільш розвинені галузі народного господарства – машинобудування, ракетна й оборонна промисловість, найбільш помітні пам’ятки культури – рови й оборонні мури, що оточують центральну частину міста, комуністичні вежі й таранні машини, з яких поети цього міста проголошували універсали, згідно з якими й дотепер функціонує наша щаслива цивілізація. Особливу увагу слід звернути на будинок державної промисловості, побудований у формі головних святкових воріт валгали, через які мешканці цього міста мали звичку проганяти полонених генералів розбитих армій і проходити святковою ходою під час традиційних карнавалів першого та дев’ятого травня. Принцип цеховості, професійної підпорядкованості, за яким велася забудова головних кварталів міста в середині – наприкінці 20-х років ХХ знову ж таки століття утверджує нас щоразу на думці про комуністичну домінанту наших міст як єдино вірну й таку, що не підлягає жодним сумнівам.

Після цього екскурсоводи майбутнього мають детальніше зупинитись на історії середньовічного міста, з його частковим утіленням принципів комунізму й раннього християнства, що виявилися, зокрема, в існуванні ремісницьких цехів і торгових союзів, і спробувати провести паралелі з харківським конструктивізмом 20-х років. І ось якщо їм це вдасться, якщо ці пригальмовані у своєму розвитку внаслідок усіх екологічних катастроф майбутнього американці та японці щось таки зрозуміють, небесна твердь опуститься на кілька ярдів і роздавить своїм масивним пивним животом скляний саркофаг над нашим містом, і тисячі метеликів, які спали у своїх личинках по закинутих і розбомблених комунальних квартирах цього, найкращого з міст, раптом вилетять із чорних обвуглених бійниць і розлетяться по молодих, щойно збудованих мегаполісах старої-доброї європи, і так само старої, але вже куди менш доброї америки, розносячи на своїх невагомих крильцях благу вість і побутові інфекції.

Краєвид, у якому я живу довший час, так чи інакше відкладається на моїй сітчатці. Я розумію, що бачу світ із урахуванням виступів і западин усієї цієї державної промисловості, саме по них визначаючи для себе перспективу в забудові населених пунктів, що трапляються на шляху. Інтимність цих химерних споруд довкола мене, ревниве, емоційне ставлення до нумерації на під’їздах чи до старих, уже не чинних вивісок – жовтим на чорному тлі – на прохідних, насправді не мають стосунку до географічної чи топографічної прив’язаності. Це скоріше прив’язаність до самого себе, залежність від себе, від власного досвіду, який не відпускає ні на крок, примушуючи знову й знову повертатись на місця, у яких мені було невимовно добре чи невимовно погано. Лише на перший погляд здається, що все залежить від спогадів, від асоціацій і рефлексій, чорта з два – жодних асоціацій у мене не викликають ці страшні числа на стінах будинків, жодних рефлексій. Просто так сталося, що саме тут, на цих вулицях і площах, мені пощастило провести останні п’ятнадцять років свого життя, саме під арками всієї