Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

вигадав поставити посеред міста цей готель-мрію. Добре бути власником готелю «Харків», займати щоранку нову кімнату, харчуватися щоразу в іншому буфеті, оскільки їх, цих буфетів, набудовано тут на кожному поверсі, носити з собою портативний телевізор і ловити вечорами російські ток-шоу, замовляти безкоштовно проституток, потоваришувати з ними врешті, перебувши спільно довгу зиму в трюмах і сховищах громіздкого безрозмірного готелю, грати вечорами на автоматах, просаджувати готівку, заливатись паршивим коньяком із нічного маркету на першому поверсі, завести собі друзів, разом з ними ходити до сауни у внутрішньому дворику або до проституток, поступово постаріти й одного разу померти, заповівши поховати своє тіло у старому корпусі, кімната 710, тіло замурувати в стіну, одяг спалити, коштовності роздати проституткам, телевізор віднести на рецепцію, усе, кінець.

Смерть у готелі вкладається у просту й аскетичну формулу – ти не прив’язуєшся до певного місця, зависаєш посеред життя, обмінявшись із ним необхідним мінімумом інформації – ти лишаєш для нього свої координати, які воно ніяк не може перевірити, воно лишає для тебе ключ і свіжі рушники в душовій кабіні. Ніхто нікому нічого не винен.

У кімнатах готелю «Харків» добре ховати трупи. Тут, у його старому корпусі, так багато кімнат, і вони такі однотипні, що дирекція, поза всяким сумнівом, мала б постаратись, перш ніж винюхати сліди злочинів і братовбивств, перш ніж натрапити випадково на фаланги пальців поруч із пультом від телевізора чи на золоті коронки в туалетному бачку. Ще тут добре переховуватися від ворогів, вороги просто обламаються шукати тебе за безкінечною кількістю дверей, у барах і офісах, у холодному тілі готелю, що пам’ятає далекі п’ятдесяті, червоне полотно на своїй поверхні, портрети коби на фронтоні, танки, які проходили площею в день перемоги (здається, це був день перемоги), відносно недавно, уже в дев’яностих, зникаючи за Держпромом і відбиваючись у віконцях рецепції. Дуже люблю цей готель, одним словом. Свого часу я заносив сюди з чорного входу непритомних від випитого спирту братів Гадюкіних, свого часу я торгувався тут посеред ночі з охороною, аби вони впустили на ночівлю малознайомих мені німецьких поетів. Якось я давав тут інтерв’ю для телебачення з приводу визволення міста від німецьких військ, ми тоді сильно напружили персонал буфету, улаштувалися на балконі, якраз над центральним входом, з видом на університет, і почали говорити про визволення. «Визволення – це їрунда, – сказав я. – Яке визволення? Куди цікавіше говорити про окупацію, про те, що ось, на цій ось площі, на якій зараз розташувалася сільськогосподарська виставка, свого часу сідав літак із самим Гітлером, чому про це ніхто не говорить?» Над ранок, десь між четвертою і п’ятою, у барі на першому поверсі завжди сидять сонні проститутки й печально глушать алкоголь.

Останні кілька днів він наповнений знахабнілими від революційного пориву народними масами, дивною, як правило нетверезою, публікою, котра з ранку треться навколо площі, підтримуючи той чи інший табір, але швидко мерзне й іде грітися в готель, замовляючи собі щось по кабаках чи граючи на автоматах. За всім цим збоку спостерігає мінтовня. Коли заходиш до старого корпусу, відразу ж натрапляєш на втомлений перемерзлий натовп, революція, навіть у такій софт-версії, як ця, усе одно збирає під свої різнокольорові знамена найцікавішу частину суспільства, таке враження, що цілі натовпи безумців і прокажених, принижених і ображених лише чекали на той вікопомний день, коли можна буде вийти на харківський майдан у кілька гектарів площею й пообкладати одне одного з ніг до голови. Революційний порив, утім, не заважає цій публіці, накричавшись під нашими наметами, пхатися сюди й сидіти на кріслах у фойє, на сходах із першого по третій поверх, на високих стільцях при стійці бару, кататися вгору-вниз ліфтом, створюючи проблеми для персоналу й відлякуючи і без того нечисленних у цей час мешканців старого корпусу.

Як на справжню революційну ситуацію, вони надто добре вживаються одне з одним, навіть мордобій носить якийсь істерично-похмільний характер, так б’ються на кухні в комунальній квартирі, а не на революційних барикадах. Якісь сварки між пенсіонерами, демократичні соплі, маразматичні представники московського патріархату, котрі ходять навколо нас, виганяючи скверну, – як на справжню революцію, не вистачає зброї. Я ось купив газовий пістолет, віддав його начальнику охорони, але що таке газовий пістолет – це те саме, що купити одноразову запальничку. Не вистачає крейсера аврори, так щоби розвалити пару приміщень навколо площі, хай не всі, університет можна не чіпати, готель ось теж можна було б залишити, просто повиганяти звідти ліву публіку, експропріювати на рецепції касу, дати свободу проституткам, але сам готель залишити. Особисто я нізащо не відмовив би собі в задоволенні випустити пару снарядів по обласному управлінню культури. З цього можна було б зробити кіно.

Скажімо, про якого-небудь західного молодого інвестора, котрий приїжджає до холодної, невідомої йому країни робити бізнес. Його друзі, такі самі західні інвестори, молоді акули імперіалізму, відмовляють його – куди ти їдеш, це жахлива безперспективна країна, там на кожному кроці корупція й сифіліс. Не кажучи вже про прізвище їхнього президента. Але навіть цей останній, найбільш переконливий аргумент, його не спиняє. Погано орієнтуючись у чужих умовах, він приїжджає до міста на східних кордонах цієї країни й селиться в старому готелі, у номері з вікнами на площу. Інвестор свідомо вибирає занедбаний старий корпус із облізлими стінами й ненадійними дверима до кімнат. Він думає: мене не проведеш, я знаю цих чортових слов’ян, я не дам їм себе обдурити – жодного зайвого цента, мінімум чайових, скромні умови проживання, жодних посередників, усе максимально просто – однокімнатний номер на сьомому поверсі готелю (з вікна видно пам’ятник іллічу, за ним університет, далі все губиться в ранковому тумані), короткий візит до губернатора, аскетичний сніданок в ірландському пабі, з мінімумом алкоголю, і назад у готель, відпочити перед зустріччю з партнерами. Він відчуває, що атмосфера в місті напружена, що всі говорять про вибори, проте його це мало обходить. Прийшовши до готелю, він падає в ліжко і, загорнувшись у пропалену в кількох місцях ковдру, швидко засинає.

Прокидається він по обіді від збудженого багатотисячного дихання за вікном. Підійшовши до вікна, він дивиться вниз і бачить там вісімдесят тисяч чоловік. Ну ось, думає він, – доки я спав, почалася революція.

Кілька разів він намагається додзвонитися до себе в офіс, але там узагалі слабо собі уявляють, де він зараз є, крутить усі три канали готельного телевізора, але по телевізору ні хріна не показують, він навіть телефонує в приймальню губернатора, але там