Читати книгу - "Кінь Перуна"

Якийсь час усі присутні мовчки розглядали його

– Чи ти справді той, кого називають Газуком? – від імені хана запитав Субудай-багатур, а Юлдуз про всяк випадок щільніше притулилася до чоловікових ніг і обійняла їх руками.

Чаклун, що уже встиг підвестися, мовчки кивнув.

– Не мотай головою, наче коняка серед гедзів! – гримнув аталик. – Відповідай, коли до тебе, нікчемний хробаче, моїми устами звертається Покоритель світу!

Чаклун з усмішкою глянув на одноокого воїна, тоді перевів погляд на Саїн-хана і ввічливо відказав:

– Так, Повелителю, я саме той, кого називають Газуком.

Голос у нього був сильний і глибокий, що більше личив чоловікові у розквіті сил, аніж старезному дідуганові.

– І тобі тисяча літ? – вихопилася наперед здивована Юлдуз, що несподівано осміліла, відчуваючи доброзичливість у словах чаклуна.

– Мені дуже багато літ, Ніжна квітко з ханського саду... Стільки, що лічити їх надто нудна справа, навіть якщо в цей час на мене дивитимуться такі чарівні очі, – поклонився молодій жінці Газук.

– То, може, ти взагалі безсмертний, – єхидно поцікавився Субудай-багатур, примружуючи своє єдине око, – старий балакуне?

Той хто добре знав Скаліченого Барса, збагнув би, що він готує чаклунові смертельну пастку, і треба бути дуже обережним, аби не потрапити у неї. Але Газук легковажно дав себе туди заманити.

– Так, – відказав спокійно, не зводячи очей зі Саїн-хана. І було в погляді чаклуна щось таке, від чого Батий невдоволено поморщився і вперше від початку розмови озвався сам:

– Це можна легко перевірити, зухвалий старче... І тоді за слова доведеться відповідати. Ти не боїшся?

Газук не відповів, певно, зрозумівши, що перегнув палку і тепер його вже ніщо не порятує. Але відмовлятися від сказаного не став, і очей не відвів. Не дозволяла гордість...

У шатрі запала така тиша, що можна було розрізнити подих кожного з присутніх. І лише німий поєдинок поглядів точився й далі поміж монгольським ханом і половецьким чаклуном.

– Що ж, – зітхнув Саїн-хан, – ти сам напросився... Я хотів лише почути твоє пророцтво, але тепер – не перевіривши, – як зможу довіряти? Адже так?

Зловісність подій, які відбувалися на її очах, дійшли до свідомості Юлдуз-хатун, і жінка тихенько зойкнула, жаліючи старого, але втрутитися не посміла. В ту ж мить Газук перевів погляд з ханського обличчя на неї. І несподівано лагідно промовив:

– Дякую за турботу, Весняна Ластівко, та все не таке страшне, як видається... – А тоді додав, звертаючись до Саїн-хана: – Не сумнівайся, Повелителю: у нас ще буде досить часу, аби продовжити бесіду... Ти ще матимеш змогу почути відповідь на все, що захочеш...

І говорив з такою певністю, що Батий навіть завагався на мить: чи варто робити те, що замислив. Але потім рішуче стріпнув головою і клацнув пальцями.

На поданий знак до намету відразу ж увійшов тисяцький Арапша у супроводі ще двох тургаудів.

– Убий цього чоловіка, – наказав хан так буденно, наче йшлося про муху чи жука.

Арапша вихопив меч і заніс над головою нещасного. Однак перш ніж гостре лезо торкнулося шиї чаклуна, той устиг підняти руку.

– Хвильку, мій повелителю!

– Що ще? – посміхнувся презирливо Батий. – Ти передумав піддавати випробовуванню своє безсмертя? Що ж, похвальна розсудливість... Та, на жаль, запізніла. Я ніколи не змінюю своїх рішень. А окрім того, мені уже й самому стало цікаво пересвідчитися у правдивості розмов про вічне життя...

На ці, повні знущання, слова Газук відповів таким погордливим поглядом, що хан аж затнувся на півслові.

– Не в тім річ, о Мунке-Сал*, – мовив цілком спокійно. – Я хотів би лише, щоб ти наказав воїнові не відрубувати мені голову, а прохромити мене накрізь. Можна навіть у серце. А прошу про це з єдиної причини... Така смерть змарнує нам менше часу на оживлення, та й для жіночих очей видовище буде не таким відразливим. Ось і все...

Саїн-хана, що вже приготувався вислухати якусь побрехеньку, про те, чому саме зараз не можна вбивати чаклуна, і чому обов’язково треба почекати до іншої, слушнішої миті, наприклад повнолуння чи ще там чогось, – вразив спокій Газука, і він спромігся лиш кивнути Арапші:

– Зроби як каже.

Воїн уклонився, перехопив меч обіруч, спрямовуючи вістря у плечі чаклуна, зачекав мить, але оскільки більше ніхто не зупиняв його і не змінював наказу, сильно штрикнув вістрям перед собою.

Чаклун сіпнувся, коли закривавлене залізо вистромилося з його грудей на добрих два вершки, похитнувся і впав на коліна. А після того, як Арапша витяг меча з його тіла, Газук посунувся на бік і непорушно застиг на долівці, мертвий, наче смердюча падлина.

Чуда, якого потай сподівались усі, не сталося. Чаклун розпрощався із життям як будь-хто зі смертних, хіба що спокійніше і зухваліше. Без благань про помилування і скигління. Та цим годі було здивувати Покорителя Народів. Доводилося бачити різне...

Саїн-хан помовчав, трохи жалкуючи за вчиненим, адже йому все-таки не вдалося почути жаданого пророцтва, а тоді озвався замислено:

– Він був гоноровий, але дурний. І якщо тисячі літ виявилося надто мало, щоб порозумнішати, то й жив даремно. А словам його ціна не більша за клапоть перепрілої шкури...

– Приберіть це! – наказав рабам Субудай-багатур, спостерігши, що хан презирливо повернувся плечима до мертвого ворожбита і, вдавано весело, став розповідати якусь небилицю Юлдуз-хатун. Уражена безглуздим кінцем шамана, жінка силувано посміювалася із жартів чоловіка, навіть не вслухаючись у зміст сказаного.

Усі присутні в шатрі намагалися виглядати безтурботними, хоча – ні вдавано легковажний Саїн-хан, ні вкритий зморшками і рубцями мудрий Субудай-багатур, ні юна Зірка – не бажали смерті Газука. Навпаки, – після пророцтв Бекі й Керінкей-Задан вони з нетерпінням очікували зустрічі з ним, сподіваючись отримати відповіді на усі питання, що так турбували їх цього літа. А славетний ворожбит виявився звичайнісіньким шахраєм, що, таки зумів обдурити їх усіх. Підступністю й хитрістю примусив стратити себе легкою смертю, аби не виказати власного невігластва...

Найбільш ошуканим почувався Субудай-багатур. Надії, що їх він покладав на ворожбита, не справдилися, і Саїн-хан знову сумніватиметься у власних силах, далі зволікаючи з походом. А зима вже наближається. Ранкова прохолода дедалі дошкульніша... І таку силу війська не прогодувати тим, що захоплено в половецьких степах. Здобич надто мала... Орді потрібні багаті міста з повними складами зерна, стайнями худоби, багато теплої одежі... Все це міг дати уруський край. Але виступати