Читати книгу - "Кінь Перуна"

Батий нишком зітхнув і озирнувся – чи хто не помітив його, негідну відважного багатура, поведінку? Потім підвів голову і перевів погляд на вузеньку щілину в горі, що правила за вхід до печери Газука. З цієї нори, якщо вірити тому, що плетуть полонені половці, чаклун вилітає кожної ночі у степ, перекинувшись на велику білу сову, щоб огледіти світ. Вартові таки бачили на тлі неба якусь птаху, що пролітала над станом...

(Минулої варти Арапша навіть хотів дістати її стрілою, аби роздивитися зблизька, але вчасно пригадав заборону хана й опустив лук).

У темному отворі наче блиснула пара очей, і Саїн-хан роздратовано пересмикнув плечима. Увечері він необачно пообіцяв своїй Зірці, що сьогодні вона нарешті побачить знаменитого чаклуна, а хан звик дотримувати свого слова.

– Арапша, – мовив не роззираючись, бо знав, що вірний охоронець завжди поруч, – Юлдуз-хатун уже прокинулась?

– Так, Повелителю... – почув у кількох кроках позад себе тихий голос охоронця.

– Перекажи, нехай прийде у моє шатро, а сам пошли нукерів на гору – по чаклуна.

– Слухаюся, Повелителю, – уклонився Арапша, показавшись на очі, але на мить затримався, непевно переступаючи з ноги на ногу.

– Ну? – насупив брови хан, що не терпів жодних зволікань у виконанні його наказів.

– А якщо він опиратиметься? – витиснув із себе темник. – Чи можу я застосувати до нього силу?

– Опиратиметься? – щиро здивувався Бату-хан. Йому і на гадку не спало, що хтось може перечити волі джихангіра. Таке і монгольським ханам не прощалося, а тут – якийсь половецький ворожбит. Але на запитання Арапші він не мав причини сердитися. Навпаки, – молодець, що пам’ятає про заборону кривдити жерців. І додав становчо: – Це мене не обходить. Хоч за кінським хвостом волочіть, але щоб зараз був тут!

Провівши важким поглядом Арапшу, хан плеснув по морді жеребця, від чого той невдоволено порскнув і сіпнув головою, – круто повернувся і зник у шатрі. Поганий настрій знову почав змагати його. А це означало: якщо зараз же ніхто не розвеселить хана, то невдовзі проллється чиясь кров...

Усівшись на сап’янові подушки, Саїн-хан пірнув поглядом у багаття й замислився. Похід почався вдало, незважаючи на вперту зарозумілість Гуюк-хана і потайну непокору прихильних до нього дрібних ханів. Військо невпинно посувається на захід, і все більше земель витоптують коні монгольських воїнів... Навіть норовиста Ітіль мусила покоритися його волі, і ось шатро джизхангіра стоїть на її правому березі. Далі – землі уруситів і булгар... З кожним днем чимраз більше коштовностей доводиться перераховувати і перевозити його юртджі*. А певності у своїх силах та твердості, необхідної кожному воєначальникові, Саїн-хан чомусь так і не осягнув. Коли був поруч Субудай-багатур, він оживав і поважнів, його вчинки та накази не осоромили б і Потрясателя Всесвіту; але залишаючись на самоті, – поринав Батий у вир прикрих і тривожних думок. І тоді – лише жорстока страта, вигляд пролитої крові ворога чи відступника могли повернути йому душевну рівновагу. А ще – Юлдуз, його юна і ніжна красуня-дружина, своїми солодкими пестощами і милим слуху щебетанням уміла розвеселити Саїн-хана, повернути затишок його думкам. Тому-то і йшов так часто до її намету, і залишався там на цілу ніч.

Юлдуз. Зірка.

Запона шатра відхилилася, і вона увійшла досередини. Зодягнена у шовкову китайську одежу, розмальовану золотими драконами і пишними квітами лотосу, високу оксамитову шапочку, оздоблену бісером, усміхнена і весела, немов ранкове сонечко.

Побачивши свого чоловіка і повелителя зажуреним та стривоженим, молода жінка схилилася аж до килима, що устеляв шатро.

– Доброго ранку, мій коханий володарю... – привіталася дзвінко. – Дозволиш увійти рабі своїй? Мені сказали, що ти, о Радосте очей, хочеш бачити свою маленьку хатун?

– Заходь, Зірко, – лагідно відказав Батий, і обличчя його розпогодилося. – Примощуйся поруч. Вчора я обіцяв тобі показати половецького чаклуна. Страшного Газука... Того, що наснився тобі перед походом. Пригадуєш? Зараз Арапша приведе його сюди. Подивимося, чи й справді старий вартий тієї слави, що йде про нього між половцями. А заодно – поцікавлюся, де обіцяний кінь?

– Але ж то був лише сон...

– Сон моєї хурхе вартий більшого, ніж усе сказане цілою гурмою чужих ворожбитів.

Мовчазні раби поставили біля ніг хана низеньку лавчину, застелили її білосніжною шкірою молодого баранчика, а незамінна І Лахе допомогла господині всістися на ній. І тільки-но Юлдуз вмостилася зручно, притулившись щічкою до чоловікової ноги, як спершу почувся кінський тупіт, потім важкі кроки – і досередини увірвався засапаний Субудай-багатур.

Щоб виправдати свою, варту покарання, непоштивість до ханської оселі, старий воїн опустився на коліна і торкнувся чолом долівки.

– Куди ти так поспішаєш, учителю? – здивовано поцікавився в аталика Батий. – Трапилося щось?

– Вибач, Непереможний, – ще раз торкнувся чолом долівки Субудай-багатур, – боявся, що не встигну побачити чаклуна... Вирішив звечора оглянути військо, і трохи забарився... Думав, він уже тут... Пророкує...

– То ти такий цікавий до пророцтв? – усміхнувся хан. – Ніколи б не подумав, що в тілі славетного воїна, опори Потрясателя Всесвіту і мого учителя живе жіноча цікавість...

Субудай-багатур побуряковів, але змовчав. Хан забавлявся. Він не хотів образити старого воїна, просто за вдаваною насмішкуватістю намагався приховати власну нетерплячість і незрозумілу тривогу. Тож Одноокий Барс тільки ще раз уклонився.

– Добре, добре, – промовив Саїн-хан, до якого вже повернулося гарне самопочуття. – Сідай поруч з нами, учителю, думаю, чекати вже недовго... Зараз його приведуть. А поки що спробуй цього дивовижного шербету...

І справді, незабаром до їх вух долинув поквапливий цокіт копит кількох коней. По тім почулися звуки якогось шамотання, і двоє нукерів запровадили у шатро високого худорлявого чоловіка. На його поважний вік вказувало лише довге сиве, аж наче срібне, волосся, до якого дуже пасували не менша, до колін, густа вогненно-руда борода і вуса того ж золотистого кольору. Зате очі, на зморшкуватому темному обличчі, виблискували молодечим завзяттям і розумом. Тримався загадковий чаклун, як на свій тисячолітній вік, напрочуд ставно, а у розмаху широких плечей і досі вгадувалася велика фізична сила. Нукер штурхонув його у спину, одночасно підставивши ногу, і чаклун мимоволі простягнувся долілиць перед чобітьми