Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

"Теплим весняним ранком жінка вийшла на двір і подивилася на чоловіка. Той збирався на лов риби. Час був найвдаліший для такого роду зайняття. Риба йшла з моря в гирлі річки на нерест, і треба було встигнути наловити її якомога більше.

– Поцілуй сина. – Попросила вона, взявши на руки однорічного хлопчика.

Чоловік засміявся і сказав:

– Повернуся і буду весь вечір його цілувати. А тебе – всю ніч, моя красуня.

За спиною чоловіка закрилася хвіртка, і її протяжний скрип поселив тривогу в жіночому серці. До темряви Бята стояла на березі, в очікуванні повернення коханого. Лише на п'ятий день люди знайшли уламки його човна і не розуміли, яка біда могла статися з найдосвідченішим рибалкою селища.

Пройшов деякий час після смерті чоловіка. Жінка здавала в оренду риболовецьке спорядження свого чоловіка, і якось виживала. Вона дуже швидко постаріла, і ніхто не міг впізнати в ній колишню красуню, яких на селі було мало.

З приходом зими, жити стало куди важче. Морозної ночі пролунав наполегливий стук у вікно. Тут нікого було боятися, тому вона трохи відчинила двері і покликала:

– Хто тут?

Не почувши відповіді, жінка повернулася в ліжко, по дорозі поправивши ковдру на ліжечку сина. Відчуття, що хтось пильно на неї дивиться, змусило застигнути в холодному поті. Місячне світло заливало кімнату. Невелике вузьке вікно виявилося розчиненим, але пара не виривалася назовні. В отворі виднілися голова і плечі її чоловіка. Але якими вони були?! Очі ввалилися і майже не відбивали світло, губи і ніс погнили. Страшна подібність посмішки спотворювала його обличчя, крізь випавші зуби, назовні виповзали слизняки і черв'яки. Бята втискалася в ліжко.

– Вийди до мене, моя красуня. Відімкни мені двері. Я прийшов поцілувати сина! А потім – тебе. – Голос належав чоловікові, але звук його немов лунав з підземелля.

– Геть, чудовисько! – закричала Бята. – Які боги відпустили тебе в цей світ!?

Від крику прокинулася і заплакала дитина. Вона схопила малюка на руки, притисла однією рукою до грудей, а іншою дістала з печі тліючу головню.

– Відімкни! Я все одно до вас увійду! – Надломлений голос мерця став схожим на рик звіра.

Бята ногою відкрила заслонку піддувала, вогонь в печі відразу спалахнув і світло залило кімнату. Все раптом стихло. Мрець пропав.

Пройшло більше двадцяти років. І ось, коли навесні риба знову пішла на нерест крізь їх селище, знову пролунав стук у вікно. Тепер вже майже голий скелет, із звисаючими обривками шкіри стояв у місячному світлі посеред двору.

– Відкрий! Віддай сина! – Просвистав утопленник і зник.

Вранці сива, напівбожевільна від страху жінка, обійшла всіх рибалок у селищі і повідала про свою біду.

– Так, робити нічого. – Тільки зітхали рибалки, сподіваючись таємно, що все це лише марення старої, що вижила з розуму.

Бята не знаходила собі місця, ніхто їй не вірив, а повертатися додому від страху вона вже була не в силах. Вона йшла, опираючись поривам вітру, і раптом почула знайомий крик. Це був голос сина. Жінка заскочила до будинку і обмерла, під самою стелею в петлі з рибальського, напівгнилого мотузка висів її син. Хлопець, ще смикав ногами. Схопивши його за ноги, Бята нестямно заволала, кличучи на допомогу. На щастя, односельці прибігли на допомогу, витягнули хлопця з петлі і привели до тями.

– З чого це Маркус поліз в петлю?! Молодий же, здоровий хлопець! – Дивувалися рибалки.

Син лежав на підлозі, і велике тремтіння стрясало його тіло, а Бята побачила у вікно, як кістлява тінь, кинулася до лісу. Сатана знову витягнув його з лап смерті".

Тарсіша зупинила свою увагу на хлопчику і, вдивляючись в його очі, опинилася в абсолютно іншому місці. Це був сон, але занадто реальний. Вона була в храмі, в неї не було тіла, вона була спостерігачем подій. Маркус був оточений ченцями і кожен з них тримав у руці меч. Це були ті самі мечі, що викував Мріадр для Легези. Все навкруги нагадувало якийсь ритуал. Шматки метеорита лежали навкруги, а поряд з ними співуча чаша. Зал освітлювався свічками, і їх дим піднімався високо і виглядав немов туман. Дим ставав все більш густим. Тарсіша не могла більше бачити те, що відбувається.

Тарсіша розплющила очі. Вона була в сльозах. Дітар сидів поряд з нею, навколо всі спали. Була глибока ніч. Тепло від каміна нагрівало кімнату, тліюче вугілля освітлювало її відблисками. Чернець побачив, що Тарсіша опритомніла. Він поцілував її в лоб і здивувався. Їй жар, як рукою зняло. Дівчина трохи посиділа і заговорила.

– Дітар, я бачила сон. Сон про Маркуса.

Дітар, почувши його ім'я, затамував подих. Його побоювання знову підтвердилися. Цей демон живий. Йому вдалося вилізти з озера. Поки чернець був занурений в свої думки, дівчина розповіла йому свій сон. Чернець слухав її і згадував, що він знає цю історію від "мисливців" на драконів.

– Як вона могла їй наснитися? – Подумав Дітар, але промовчав.

– Ви не зможете вбити його звичайною зброєю. – Продовжувала дівчина.

– Що ти таке кажеш? – Здивувався чернець.

– Цей сон – провидіння. Маркус повинен був померти вже двічі, але Сатана не дав йому це зробити. Кармічний борг не сплачений. Те, що повинно статися, не сталося і доки Маркус не помре тією смертю, яка йому була наготована, він житиме.

Думки в Дітара плуталися. Тарсіша продовжувала йому пояснювати.

– Наша невідпрацьована карма йде за нами з життя до життя. Якщо ти не відпрацював її в цьому житті, то доведеться народитися знову. Маркус вже мертвий. Причому двічі. Сатана не дав йому покінчити з життям, і тим самим створив собі солдата, якого не повинно було існувати. В Маркуса є два кармічних борга. Це дві смерті.

Дітар викотив очі від здивування. Все це здавалося дивовижною історією і, якби він не знав Тарсішу, він би подумав, що вона жартує. Але йому довелося повірити.

– Хіба в боях його не могли вбити? Чому він тоді живий? – Розпитував Дітар.

– Тому що смерть від меча і смерть від старості – різні смерті. Вперше Маркус повинен був зістрибнути з мосту та потонути, але Сатана втрутився. В той момент, коли ти проломив лід під ним і його людьми, Маркус потонув, тим самим