Читати книгу - "Пан Ніхто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— І закрила стіну до кінця…
— Ні, П'єре! Майнула така думка, але ж ви знаєте, що я сентиментальна качечка, притому з нестримною фантазією; уявивши собі, що їх чекає, я не зважилася цього зробити.
— Природно… — озивається Борислав, який нарешті вирішив втрутитись у розмову, бо повністю угамував свій голод.
— Природно? — піднімає брови Розмарі й дивиться на нього своїми темними очима. — Природно, так. Але якби на моєму місці була Флора, можете не сумніватись, що справа розвивалася б трохи інакше і зовсім не так природно.
Вона замовкає на якусь мить, щоб допити каву і взяти сигарету з пачки, яку Борислав галантно підносить їй. Я клацаю запальничкою, і Розмарі продовжує:
— Звичайно, я не одразу випустила їх. Мусила насамперед уладнати справу з тією малою лицеміркою, котра лежала зв'язана на дивані. Я не застрелила її, на що ви теж скажете «природно», хоч якраз природно було б застрелити, щоб вона замовкла назавжди. Але ж, П'єре, я слабка жінка. Я, напевне, ніколи не добралася б до діамантів, якби ви мені не допомогли.
— Нема за що дякувати, — бурмочу я великодушно.
— Ви й не заслуговуєте, милий! — обриває мене Розмарі. — Тому що ці діаманти ви однаково щедро обіцяли всім: і мені, і Флорі, і Бентонові, і Віолетті, і всьому кварталові.
— Нічого не вдієш, — такий у мене характер. Люблю приносити людям радість. Просто вмираю. Але якщо йдеться про діаманти, а не про пусті балачки, то діаманти з самого початку були призначені вам. В ім'я нашої спільної слабості до імпресіоністів… І нашої старої дружби…
— Я не певна, що це так, хоч і хотілося б вірити, — жінка дозволяє собі висловити певний сумнів. — І, незважаючи на все, я вдячна вам, оскільки ви їх відкрили, а я отримала…
Вона замовкає: мабуть, якась не дуже приємна згадка засмутила її, бо вона неохоче пояснює:
— Отримала всі — мінус два.
— Чому «мінус два»?
— Таж через ту прокляту Віолетту! Якби на моєму місці була Флора, то напевно нічого б не дала, а я зі своєю слабохарактерністю подарувала їй два…
— Це був акт великодушності не тільки до неї, але й до бідних дітей, — дозволяю я собі пояснити їй.
— Чому до бідних дітей? — дивується Розмарі.
— Бо вона звірилась мені: якщо колись одержить діаманти, то побудує за них дитячий будинок на березі озера.
— Дитячий будинок? — презирливо дивиться на мене жінка. — Я не сподівалась такої наївності від вас. Гарна мрія цієї підлої й анемічної лесбіянки зветься Емма Фрай, давня приятелька з пансіону, знаєте ж ці пансіони для молодих дівиць, де займаються розведенням молодих лесбіянок. Причому Емма Фрай — зовсім не мрія, а цілком реальна і цілком розбещена лялечка з Лозанни. Я довідалась про це ще тієї жахливої ночі, коли довелося вистежувати Віолетту до Лозанни й чекати до ранку у своїй машині, поки ці дві паскуди забавлялися у будинку, а метрів за сто чекав той бідолаха Пенеф. Дитячий будинок? Дитячий будинок, дорогий мій, зветься Емма Фрай, це звичайнісінька розпусниця, наша цнотлива лесбіянка ще зі студентських років перебуває у шлюбних зв'язках з цією Еммою, а Емма сукає мотузки з неї; якби Віолетті справді вдалося дістати всі діаманти, вона обов'язково кинула б їх до ніг Емми, тільки не всі одразу, — вона не така дурна, — а порціями, щоб можна було все життя тримати біля себе цю вуличну лялечку з усіма її збоченнями.
Вона замовкає на мить, немовби переборюючи в собі приступ огиди. Потім каже:
— І все-таки, як бачите, довелося подарувати їй аж два діаманти, через які я ризикувала головою.
— Подарували з її власних, — уточнюю я. — І, звичайно, найдрібніші.
— А ви б хотіли, щоб я дала їй найкрупніші? І чому це «власних»? Вони ж крадеш, ті діаманти, я сказала це їй зовсім ясно, а вона кричить: «Знаю, що крадені, але не завадить мені передати вас поліції»; ну, і я зрештою мусила дати їй щось, аби мовчала. — І розв'язали її.
— Я не така дурна. Запхнула їх під матрац, щоб вона заспокоїлась, і пішла звільнити тих. Озброївшись пістолетом, звичайно. І добре, що ми з Флорою мали пістолети, тому що Бентон вже очухавсь і дивився звіром. Але ми пильно стежили за ним, особливо Флора, яка готова була в будь-яку мить розтрощити йому череп. Отже, ми пішли, я — з діамантами, а Флора — з цими двома чемоданами, які, здається мені, також чогось варті.
— І вона не спокусилася пустити у вас кулю?
— Навіщо їй ризикувати, щоб одержати мою? А втім, я думаю, що вона змирилася. Смерть Брунера все-таки вплинула на неї. Ми жінки, П'єре! Ми ж не такі звірі, як чоловіки.
— Знаю, знаю, — киваю я. — Ви чутливі і ніжні. Тайфуни з ніжними іменами.
Власне кажучи, в цій історії всі вони, жінки і чоловіки, були захоплені одним і тим же тайфуном — тайфуном зажерливості; він відривав їх від усього іншого, змушував забути все інше, зв'язки й симпатії рвалися, як гнилі мотузки під натиском нестримного потягу до сузір'я діамантів першої величини. Що ж стосується жіночих тайфунів, то я не можу заперечувати, що вони часом діяли на мою користь. Можливо, тому, що я не жінконенависник.
Подумавши про це, я кидаю оком на Розмарі й запитую:
— А як ваш Грабер? Ви відвідали його в лікарні?
— Чому в лікарні?
— А де ж? На цвинтар йому рано.
Щоб увести її в курс справи, подаю газету.
— Ох, цей мерзотник! — каже вона, ще не дочитавши інформацію.
— Кого з двох ви маєте на увазі?
— Бентона,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.