read-books.club » Детективи » Пан Ніхто 📚 - Українською

Читати книгу - "Пан Ніхто"

269
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пан Ніхто" автора Богоміл Райнов. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 267 268 269 ... 272
Перейти на сторінку:
на мене налітає зморена й задихана Розмарі, яка вискочила з-за дерев, немовби дороге видіння.

— О П'єре! Ви завжди появляєтесь якраз тоді, коли найбільше потрібні мені. Де зникли ті двоє?

— А що у вас спільного з тими двома?

— Вони весь час переслідували мене, але я нарешті втекла.

— Тепер, одначе, вони від вас утекли, — кажу я. — І випередили вас на частку секунди. Маю на увазі марафон за діамантами.

— Де діаманти? — запитує вона, гарячково хапаючи мене за руку.

— Внизу, у підвалі. Але не раджу вам лізти туди. Припускаю, що ось-ось можуть загриміти святкові залпи.

Ніби підтверджуючи моє припущення, у цей момент в підземеллі будинку лунає глухий постріл. За ним ще два — один за другим. А потім ще кілька.

Однак ця імпульсивна жінка, замість того, щоб позадкувати, і собі кидається до будинку.

Божевільні люди.

Більше тут нічого робити. Єдина моя турбота — вирішити, чому надати перевагу — «сітроену» чи червоному «фольксвагену» Розмарі, який стоїть недалеко, за чагарником.

Все-таки Розмарі — моя приятелька. Таке довге співжиття… Майже зовсім безхмарне і досить змістовне — з повчальними бесідами про імпресіоністів, про благородні камені, про людину-егоїста. До того ж «сітроен» більш потужний, а я здавна вихований у дусі відомої формули: «Бережіть свій час».

Я сідаю на могутнього коня сучасної французької техніки, пришпорюю його і під його лютий рев мчу в Берн.

У цей тихий і сонний Берн, де так приємно жити… А може, і вмерти. Як казав Брунер: «Умерти в Берні…» І все ж мій девіз — умирай лише в крайньому випадку.

— Чи не досить тобі гнатися наввипередки з вітром? — запитує Борислав, який то дрімає біля мене, то балакає про се, про те.

— Як же наввипередки з вітром? — кажу я. — Хіба не бачиш, що він дме навпроти?

— В усякому разі я особисто перекусив би щось. І випив би дві-три кави.

Видно, я таки справді захопився. Так само, як мила Розмарі, починаєш посилено думати — і натискаєш на газ. А ми вже годину їдемо по Австрії. І взагалі немає ніякої потреби гнатися наввипередки з вітром.

Шосе в'ється серед розкішного альпійського пейзажу. Нарешті цей розкішний пейзаж, знайомий з кольорових листівок. Високі засніжені скелі, що застигли на тлі синього неба. Під ними — згладжені хребти, вкриті сосновими лісами. А ще нижче — смарагдові пасовища.

І якби ми хотіли зробити той єдиний крок, який відділяє велике від смішного, то мусили б продовжити і додати, що ще нижче, на вузькій сірій стрічці шосе, повзе чорна машина — малесенький жучок серед цієї безмежності, який поспішає кудись у своїх справах. А в машині скулилися двоє людей. Той, що дрімає, — Борислав. Про другого можна й не нагадувати. Це ваш покірний слуга Еміль Боєв.

— Емілю, — знову прокинувшись, озивається Борислав. — Якщо не зупиниш перед першим же закладом, я випущу воду з радіатора.

Залишити радіатор порожнім у цей теплий червневий день — справді серйозна погроза, та й, зрештою, вже десята година, а в таку пору навіть ледарі поснідали, не кажучи про порядних людей.

Ще два повороти, і перед нами з'являється згадуваний заклад — кокетливий ресторанчик з терасою, що примостився на схилі якраз біля шосе в оточенні темної соснової зелені.

— Цей тобі подобається? — запитую я, зменшуючи швидкість.

— Яке це має значення? Ми тут не збираємось проводити літо. Ставай і все!

Стаю. Залишаю машину біля шосе, бо не бачу, куди можна було б її загнати; ми піднімаємось по сходах на терасу і влаштовуємось за столом у тіні сосни. Борислав замовляє сніданок, я — газети, і трохи згодом кожен з нас поринає у свої заняття: для мене головне — преса і кава, а для мого приятеля — булочки і варення.

— Що пишуть про твою історію? — запитує Борислав поміж ділом.

— Нічого собі, — бурмочу я. — «Лозанна. Зведення порахунків у віллі… Метис, особу якого не встановлено, убитий трьома пострілами… Біля нього знайдено ще два трупи… Макс Брунер і Отто Кьоніг… Власниця вілли зв'язана у кімнаті… Розпочато слідство…»

Відкладаю газету, аби ще раз перевірити якість австрійської інформації, зіставивши її зі швейцарською. Потім знову повертаюся до цього могутнього засобу масової комунікації — преси.

— Але є й інше, — спішу повідомити приятелеві, зазирнувши на останню сторінку. — «Вчинено напад у Женеві. Американський підданий Ральф Бентон, який, очевидно, з метою грабежу вдерся у бюро ювеліра Тео Грабера», ну, і так далі… «Грабера поранено двома пострілами» та інше… «у важкому стані відправлено до лікарні» і так далі… «Ральфа Бентона затримано. Ведеться слідство».

— Досить з тебе? — запитую Борислава, маючи на увазі інформацію.

— Як досить? Ще замовимо, — відповідає він, оскільки його думки зайняті в основному сніданком.

Не встигли ми зробити замовлення білявій кельнерці у тірольському костюмі, як зі сходів чується дзвінкий і привітний голос:

— О П'єре! Я була певна, що ви тут! Бачила внизу вашу машину.

— Я тут і завжди до ваших послуг, дорога, — люб'язно відповідаю, встаючи, щоб подати стілець своїй колишній квартирантці й познайомити її з Бориславом.

Жінка сідає, і мій супутник спішить замовити ще одну каву, після чого Розмарі дістає можливість вилити всі почуття, які зібрались у її душі.

— О П'єре! Який кошмар був! Ці чоловіки стрілялися, як дикі звірі, там, у тому підвалі…

— Дикі звірі не стріляються, дорога, — дозволяю собі зауважити. — В цьому відношенні вони більш стримані.

За якусь мить додаю:

— Сподіваюсь, ви все-таки завбачливо дочекалися кінця канонади…

— Звичайно… Хочете, щоб я лізла під кулі? Але все було настільки жахливо!.. І ця кров…

— Так, — киваю я співчутливо. — Без крові неможливо. Кров і діаманти. Власне, як закінчилася ця діамантова історія?

— На мою користь, звичайно, — з гідністю відповідає жінка.

Потім додає уже скромніше:

— Хоч і не зовсім…

— А точніше?

— Ну, після того як ті дикуни перестрілялися…

Вона замовкає, бо з'явилася біла австрійка з великим підносом. А Розмарі не в стані продовжувати, тому що напевно голодна не менше, ніж Борислав, і мусить конче вхопити хоч кілька шматочків, запиваючи кавою з молоком. І лише після того каже:

— Коли ущухла стрілянина й розвіявся дим, я, звичайно, пішла подивитися, що сталось, і побачила тайник. Флора вимагала, щоб я одразу відкрила їм, і докладно пояснила, як це робиться, але я все-таки не вчорашня, як ви висловлюєтесь, тому запропонувала: хай вона перш за все віддасть діаманти, а потім поговоримо про інше. Вона, звичайно, — знаєте, який противний характер у цієї німкені, — навіть слухати не хотіла

1 ... 267 268 269 ... 272
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пан Ніхто"