Читати книгу - "Пан Ніхто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— О П'єре! Ви завжди появляєтесь якраз тоді, коли найбільше потрібні мені. Де зникли ті двоє?
— А що у вас спільного з тими двома?
— Вони весь час переслідували мене, але я нарешті втекла.
— Тепер, одначе, вони від вас утекли, — кажу я. — І випередили вас на частку секунди. Маю на увазі марафон за діамантами.
— Де діаманти? — запитує вона, гарячково хапаючи мене за руку.
— Внизу, у підвалі. Але не раджу вам лізти туди. Припускаю, що ось-ось можуть загриміти святкові залпи.
Ніби підтверджуючи моє припущення, у цей момент в підземеллі будинку лунає глухий постріл. За ним ще два — один за другим. А потім ще кілька.
Однак ця імпульсивна жінка, замість того, щоб позадкувати, і собі кидається до будинку.
Божевільні люди.
Більше тут нічого робити. Єдина моя турбота — вирішити, чому надати перевагу — «сітроену» чи червоному «фольксвагену» Розмарі, який стоїть недалеко, за чагарником.
Все-таки Розмарі — моя приятелька. Таке довге співжиття… Майже зовсім безхмарне і досить змістовне — з повчальними бесідами про імпресіоністів, про благородні камені, про людину-егоїста. До того ж «сітроен» більш потужний, а я здавна вихований у дусі відомої формули: «Бережіть свій час».
Я сідаю на могутнього коня сучасної французької техніки, пришпорюю його і під його лютий рев мчу в Берн.
У цей тихий і сонний Берн, де так приємно жити… А може, і вмерти. Як казав Брунер: «Умерти в Берні…» І все ж мій девіз — умирай лише в крайньому випадку.
— Чи не досить тобі гнатися наввипередки з вітром? — запитує Борислав, який то дрімає біля мене, то балакає про се, про те.
— Як же наввипередки з вітром? — кажу я. — Хіба не бачиш, що він дме навпроти?
— В усякому разі я особисто перекусив би щось. І випив би дві-три кави.
Видно, я таки справді захопився. Так само, як мила Розмарі, починаєш посилено думати — і натискаєш на газ. А ми вже годину їдемо по Австрії. І взагалі немає ніякої потреби гнатися наввипередки з вітром.
Шосе в'ється серед розкішного альпійського пейзажу. Нарешті цей розкішний пейзаж, знайомий з кольорових листівок. Високі засніжені скелі, що застигли на тлі синього неба. Під ними — згладжені хребти, вкриті сосновими лісами. А ще нижче — смарагдові пасовища.
І якби ми хотіли зробити той єдиний крок, який відділяє велике від смішного, то мусили б продовжити і додати, що ще нижче, на вузькій сірій стрічці шосе, повзе чорна машина — малесенький жучок серед цієї безмежності, який поспішає кудись у своїх справах. А в машині скулилися двоє людей. Той, що дрімає, — Борислав. Про другого можна й не нагадувати. Це ваш покірний слуга Еміль Боєв.
— Емілю, — знову прокинувшись, озивається Борислав. — Якщо не зупиниш перед першим же закладом, я випущу воду з радіатора.
Залишити радіатор порожнім у цей теплий червневий день — справді серйозна погроза, та й, зрештою, вже десята година, а в таку пору навіть ледарі поснідали, не кажучи про порядних людей.
Ще два повороти, і перед нами з'являється згадуваний заклад — кокетливий ресторанчик з терасою, що примостився на схилі якраз біля шосе в оточенні темної соснової зелені.
— Цей тобі подобається? — запитую я, зменшуючи швидкість.
— Яке це має значення? Ми тут не збираємось проводити літо. Ставай і все!
Стаю. Залишаю машину біля шосе, бо не бачу, куди можна було б її загнати; ми піднімаємось по сходах на терасу і влаштовуємось за столом у тіні сосни. Борислав замовляє сніданок, я — газети, і трохи згодом кожен з нас поринає у свої заняття: для мене головне — преса і кава, а для мого приятеля — булочки і варення.
— Що пишуть про твою історію? — запитує Борислав поміж ділом.
— Нічого собі, — бурмочу я. — «Лозанна. Зведення порахунків у віллі… Метис, особу якого не встановлено, убитий трьома пострілами… Біля нього знайдено ще два трупи… Макс Брунер і Отто Кьоніг… Власниця вілли зв'язана у кімнаті… Розпочато слідство…»
Відкладаю газету, аби ще раз перевірити якість австрійської інформації, зіставивши її зі швейцарською. Потім знову повертаюся до цього могутнього засобу масової комунікації — преси.
— Але є й інше, — спішу повідомити приятелеві, зазирнувши на останню сторінку. — «Вчинено напад у Женеві. Американський підданий Ральф Бентон, який, очевидно, з метою грабежу вдерся у бюро ювеліра Тео Грабера», ну, і так далі… «Грабера поранено двома пострілами» та інше… «у важкому стані відправлено до лікарні» і так далі… «Ральфа Бентона затримано. Ведеться слідство».
— Досить з тебе? — запитую Борислава, маючи на увазі інформацію.
— Як досить? Ще замовимо, — відповідає він, оскільки його думки зайняті в основному сніданком.
Не встигли ми зробити замовлення білявій кельнерці у тірольському костюмі, як зі сходів чується дзвінкий і привітний голос:
— О П'єре! Я була певна, що ви тут! Бачила внизу вашу машину.
— Я тут і завжди до ваших послуг, дорога, — люб'язно відповідаю, встаючи, щоб подати стілець своїй колишній квартирантці й познайомити її з Бориславом.
Жінка сідає, і мій супутник спішить замовити ще одну каву, після чого Розмарі дістає можливість вилити всі почуття, які зібрались у її душі.
— О П'єре! Який кошмар був! Ці чоловіки стрілялися, як дикі звірі, там, у тому підвалі…
— Дикі звірі не стріляються, дорога, — дозволяю собі зауважити. — В цьому відношенні вони більш стримані.
За якусь мить додаю:
— Сподіваюсь, ви все-таки завбачливо дочекалися кінця канонади…
— Звичайно… Хочете, щоб я лізла під кулі? Але все було настільки жахливо!.. І ця кров…
— Так, — киваю я співчутливо. — Без крові неможливо. Кров і діаманти. Власне, як закінчилася ця діамантова історія?
— На мою користь, звичайно, — з гідністю відповідає жінка.
Потім додає уже скромніше:
— Хоч і не зовсім…
— А точніше?
— Ну, після того як ті дикуни перестрілялися…
Вона замовкає, бо з'явилася біла австрійка з великим підносом. А Розмарі не в стані продовжувати, тому що напевно голодна не менше, ніж Борислав, і мусить конче вхопити хоч кілька шматочків, запиваючи кавою з молоком. І лише після того каже:
— Коли ущухла стрілянина й розвіявся дим, я, звичайно, пішла подивитися, що сталось, і побачила тайник. Флора вимагала, щоб я одразу відкрила їм, і докладно пояснила, як це робиться, але я все-таки не вчорашня, як ви висловлюєтесь, тому запропонувала: хай вона перш за все віддасть діаманти, а потім поговоримо про інше. Вона, звичайно, — знаєте, який противний характер у цієї німкені, — навіть слухати не хотіла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.