Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— Я його таки впіймав, Дольмера. Листа я не дістану. Його не дістане ніхто, каже він, бо то, мовляв,— динаміт.

— Виходить, ніякого похорону, ніяких промов?..

— Так. Ніяких промов, ніякого похорону в Горнаукені не буде. Буде зовсім інший похорон — у Гетціграті... Атож, Кете.— Нарешті він обернувся, обняв її, поклав їй на плече голову, всміхнувся до Кленш і додав: — Вони його таки схопили — купляв у Стамбулі туфлі. Тепер він мертвий — кажуть, наклав на себе руки. А Вероніку не впіймали. Вона зникла, пішла в підпілля. Її з ним не було...

— Туфлі...— промовила Кете.— Тоді... під парасолем... Знаєш, Тольме, я не скажу тепер жодного слова. Я вже не можу навіть плакати. Єво, прошу вас, приготуйте чай. І якомога міцніший.

— Колись ми й тут робитимемо так, як робили у готелі в Москві: писатимемо цидулки й змиватимемо їх у туалеті водою. Але ж вони однаково придумають якісь сіточки, виловлюватимуть ними клапті паперу, змиватимуть із них лайно і склеюватимуть їх докупи. Стривай, я хочу тобі щось повідомити.— Він відійшов від неї, ступив до столу, відірвав край «Блетхена», написав щось на ньому й подав їй.

Вона прочитала: «Я тебе люблю й завжди любив. І дітей теж. Навіть його любив. Тільки нічого не кажи».

Вона поцілувала його, порвала записку, пішла до ванної кімнати, вкинула клаптики в унітаз і змила їх водою.

— То його ховатимуть тут?

— Так. Я заплачу, щоб перевезли тіло. Це я наполіг, щоб його поховали тут. А батька їм доведеться звідси забрати. Дольмер ставить умову: жодного слова про лист. Треба мовчати, Кете. Доведеться знов звикати писати. До речі, а пасторський будинок у Губрайхені стоїть порожній і, певно, стоятиме так завжди. Там вистачило б місця нам усім, навіть Гербертові та Блюртмелю. Мабуть, не треба нічого й перебудовувати, тільки поставити добру охорону... І дерева там гарні...

— І сови на дзвіниці... Сичі на високих повітках... У мене від них, Тольме, аж мороз по шкірі йде.

— А тут ні?

— Тут теж. І в Губрайхені мені йтиме по шкірі мороз. Скрізь. Я...— Вона взяла в нього з жилетної кишеньки олівця, підійшла до столу, відірвала верхній край «Блетхена» й написала на березі: «Тепер я вже ніколи не зможу купити собі туфлі. Повік. Добре, що в Сабіни такий самий розмір, як у мене. Але мені вже не треба багато туфлів».

Бляйбль приїхав хвилина в хвилину; він привіз чудовий букет — білий бузок і червоні троянди, відтінені — чи то затінені, як їй здалося,— жовтими мімозами. Бляйбль уніс квіти сам, розгорнув на них папір, і її аж приголомшив серйозний, навіть задумливий вираз його обличчя. Як і Тольм та хлопчик, Бляйбль змінився. Це був день великих перемін — день «охололого» онука, роздратованого Тольма, задумливого Бляйбля, який навіть допоміг їй — що було не зовсім comme il faut[59]— поставити квіти у велику вазу. Її приголомшили і його руки, яких досі вона не помічала: тонкі й міцні, вони зовсім не пасували до оцього грубого обличчя, горбувато-хрящуватого носа та геть лисої, негарної голови. Бляйбль не приховував своєї симпатії до Єви Кленш, що саме принесла чай і таріль із свіжими еклерами.

— Залюбки вип'ю чаю,— промовив Бляйбль, потім кивнув Кете й Тольмові головою і додав: — Я все чув. Навіть те, що кладовище буде інше. Але ж це коштуватиме тобі голови...

— Так,— відповів Тольм,— знаю. І радий, що нарешті позбудуся цієї голови...

— Штабскі попросив мене побалакати з тобою ще раз. Але ж я знаю: це марне діло. Чи все ж таки?..

— Марне діло, Бляйбле. Не завдавай собі клопоту.

— Дивно, але я чомусь був певен, що ти впрешся. Хоча з тих, кого я знаю, ти — найменш упертий. А сьогодні я — вже хтозна й чому — зрозумів: ти стоятимеш до кінця. Я радий за тебе. Не за нас, ні, не за нас. І не через те, що ти так мало побув на цій посаді. Голова правління на один день... Це дуже прикро, і навіть не тому... Ти був саме той чоловік, що нам потрібен, і я ніколи, ніколи не мав наміру тебе знищити. Я тільки завжди хотів примусити тебе стати впертим, атож, зробити з тебе...

— Нарешті ти свого домігся... Не напихай повен рот еклерів, вони прослизають, як масло... Може, налити віскі?

— Ні, потім. Я хочу побалакати з вами на тверезу голову.— Бляйбль, не приховуючись, провів хтивим поглядом Єву Кленш, що принесла молоко, лимон та цукор.— Господи,— зітхнув він,— хто ця жінка?

— Забудь про неї. Це Блюртмелева приятелька.

— Я б одружився з нею хоч зараз, не довго роздумуючи.

— Але ж ти...— Кете налила чаю й зашарілася.