Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Цього дня хлопчик справляв на неї чимдалі лиховісніше враження, так наче в ньому накрутили якусь пружину, наче його чимось нашпигували — і за столом, і коли вони гуляли в парку, й на балконі, й у коридорах, і надворі. Вона називала його «охололим онуком»; він нічого не розповідав, у нього нічого не можна було довідатись. Де він два з половиною роки жив? Як? Ані словечка. Він став іще чарівніший, а його сіро-голубі й холодні очі наводили на думку про потухлий вулкан («Очі в нього твої»,— сказав Тольм). Качки викликали в малого усмішку, і він назвав їх «фаршированими». Та коли вона запитала, чи доводилося йому коли-небудь їсти фаршировану качку, він тільки засміявся й заговорив про варення бабусі Паули і про політ у вертольоті: перелічив притоки Рейну, пам'ятники, церкви, собори, мости... Холодна, немовби замерзла географічна карта. А тоді знайшов собі забавку: заходився буцати головою Тольма в живіт. Ні, не туди, де серце, поки що не туди. І все ж хлопець нагадував здоровенького баранця. І весь час оті кляті телефонні дзвінки: Дольмера явно не можна було впізнати, Штабскі заявив, ніби сном-духом нічого не знає, Дольмерів заступник сказав, що це справа не його компетенції, Гольцпуке нібито поїхав вживати заходів безпеки на похороні Корчеде, і Кульгреве з Амплангером щоразу відповідали, що нікуди — як завжди, «на жаль»,— не можна додзвонитися. Тольм спершу втратив терпець, потім розгнівався й гримнув на Амплангера:

— Я хочу одержати свого листа! Я хочу листа!

Такого розгніваного вона не бачила свого чоловіка ще ніколи, навіть у його тридцять п'ять років. Тольм був страшенно розлючений, просто-таки скажений. Такого з ним ніколи не траплялося. Він пропустив ванну, не схотів телефонувати Гребнітцеру, закурив сигарету і зробив Блюртмелеві знак, щоб той наглядав за хлопцем; Тольм видно, теж боїться свого онука, за яким так скучав. Це чуже дитя холоднокровно й жадібно похапало еклери, від чаю відмовилося, зажадало, щоб йому принесли лимонад, потім подалося гасати по коридорах і дражнило охоронців, вдаючи, ніби наставляє на них автомат, і навдивовиж вдало імітуючи його татакання. Тепер охоронців уже вісім: три в коридорі, два на сходах і три на подвір'ї. А знає вона тільки одного з них — вранці він був із ними в музеї; врівноважений чоловік, що, спостерігаючи холоднокровно-неспокійного Гольгера Першого, ледве не втратив самовладання. Похитуючи головою, той чоловік спостерігав, як Кленш дістала з багажника своєї машини лук, стріли та мішені й запропонувала повчити хлопчика в оранжереї стріляти. Вона, мовляв, відвідує клуб лучників, завжди возить з собою в машині все необхідне і вправляється, як пощастить, навіть у дорозі. Від усіх «звичайних ігор» хлопець відмовився, а от нагоді постріляти з лука зрадів. Один із підлеглих Гольцпуке перевірив лук — йому здалося, що він надміру тугий,— оглянув залізні наконечники стріл, неабияк здивувався тому, що Кленш «прослизнула» з усім цим повз контроль, заявив, нібито повинен дістати від свого начальства дозвіл на цю гру й, забравши всю горстку стріл, відійшов убік, щоб по рації залагодити справу. З ким він там розмовляв? Невже Гольцпуке десь неподалік? Невже вони щось задумали? Що? Всі охоронці такі серйозні, такі насторожені, а Кленш, ця весела й здорова молодичка, що люб'язно зголосилася допомагати їй, Кете, збивати вершки й пекти еклери,— якась збентежена чи навіть ображена. Господи, промайнуло в Кете, та ця ж стрільба не здіймає ніякого гуркоту, стріла майже нечутно прохурчить у повітрі, а тоді як затремтить у мішені — просто любо дивитися. Стрільба з лука — то «пожива для душі». І коли охоронець заявив, що повинен, на жаль, «тимчасово конфіскувати все причандалля, адже ніхто не знає, чого можуть натворити ним діти,— зрештою, це таки зброя», вона ледве не втратила самовладання. А Кленш, хоч і не явно глузливо, проте досить холодно, зажадала від охоронця, щоб він уживав термін «спортивний снаряд», а не «причандалля». Охоронець згодився, додавши, однак, що декотрі спортивні снаряди, а саме: списи, метальні молоти, хокейні ключки, навіть тверді м'ячі,— це та сама зброя або ж ними можна скористатись, як зброєю.

— Цю місцевість з погляду безпеки вважають найбільш непевною. Мені шкода, звісно... Але коли ви від'їжджатимете, то, звичайно...

Кленш майже без іронії, тільки дуже напруженим голосом поцікавилась, чи не повинна вона назвати свою дату народження, адресу, а також місце роботи. Тоді охоронець спокійно відповів:

— Немає потреби, це й так відомо, зокрема й мені.

Якусь мить Кленш мала такий вигляд, ніби ось-ось вибухне гнівом, але потім кинулася в сльозах на груди Кете і, схлипуючи, промовила:

— Ох, що ж це за життя?! Та краще вже крізь землю провалитися!..

Блюртмель за весь цей час не виказав своїх почуттів жодним порухом; він і тепер стояв спокійно, навіть усміхнувся, а тоді заявив:

— То найкраще буде, певно, якщо я відвезу юного пана Тольма назад до Губрайхена. Тим більше, що ви, дозволю собі нагадати, чекаєте гостей.

Так, тепер вона пригадала, для кого пекла ті еклери — для Бляйбля; вона сама спитала його, які тістечка йому до вподоби, і він відповів:

— До чаю — еклери. Я б залюбки...

Коли Блюртмель рушив із хлопчиком до машини, вона, Кете, затримала Єву й сказала:

— Зостаньтеся в нас. День видався такий поганий, а вечір буде ще гірший.

Тольм стояв біля вікна — мабуть, виглядав своїх птахів, особливо сову, але вона так рано не прилітає; сову не введе в оману ні оце похмуре небо, ні темінь над парком; вона вилітає аж