Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— Їж, будь ласка, — сказала матінка Цзя.

— Ах, стара Лю, стара Лю! — вигукнула баба, встаючи з місця. — Апетит у тебе що в бика, відразу можеш зжерти цілу свиню!

Вона поплескала себе по щоках, витріщила очі й замовкла. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, у чому справа, а коли здогадалися, пролунав дружний вибух реготу.

Сян’юнь навіть похлинулася чаєм, Дайюй упала на стіл і тільки вигукувала: «Ай-я»! Баоюй од реготу став гикати й притулився до матінки Цзя, а та, заледве стримуючи сміх, гладила його, повторюючи: «Ах, мій хлопчику!» Пані Ван од сміху не могла вимовити ні слова. Тітонька Сюе пирснула чаєм, обливши Таньчунь спідницю, а Таньчунь вилила повну чашку чаю на Інчунь. Січунь, підхопившись із місця, кричала своїй тітці, що заливалася сміхом, аби та не штовхала її в бік. Служниці хто вибіг геть, не в змозі стриматися від сміху, хто побіг по нове плаття для Інчунь. Тільки Фенцзє і Юаньян, як нічого не було, продовжували пригощати гостю.

Стара Лю знову була взялася за палички, та вони її не слухалися.

— І кури у вас тут розумні! — говорила вона. — Які дрібні й гарні яйця несуть! І отаку дивину я можу покуштувати! Подумати тільки!

У відповідь на її слова пролунав новий вибух сміху. У матінки Цзя навіть сльози навернулися на очі, і Хупо, що стояла позаду, почала ляскати її по спині.

— Це все негідниця Фенцзє підстроїла! — мовила нарешті матінка Цзя: — Ви їй не вірте!

Поки стара Лю хвалила яйця, Фенцзє, сміючись, квапила її:

— Їж скоріше! Адже кожне таке яйце коштує цілий лян срібла! А якщо охолоне, буде несмачно.

Стара Лю хотіла паличками схопити яйце й переворушила всю чашку, але коли нарешті їй це вдалося й вона піднесла яйце до рота, воно вислизнуло й шльопнулося на підлогу. Вона відклала палички й нахилилася, щоб підняти яйце.

— Ех! — зітхнула баба. — Втратила цілий лян срібла й навіть не почула, як воно дзенькає!

Ніхто нічого не їв, усі корчилися від сміху.

— Кому спало на думку подати ці палички? — запитала нарешті матінка Цзя. — Адже гостей ми не чекали, бенкету не влаштовували! Це все витівки Фенцзє! Заміни їх зараз же!

Палички зі слонової кістки принесли, ясна річ, не служниці, а Фенцзє з Юаньян, аби підсунути їх старій Лю. Але після слів матінки Цзя швидко забрали їх і поклали інші — з чорного дерева, оправлені сріблом — як у всіх інших.

— Забрали золоті, дали срібні! — зауважила стара Лю. — Але мені вони однаково не з руки.

— Якщо в закусках виявиться отрута, — сказала Фенцзє, — за допомогою срібла це відразу ж виявиться.

— Якщо вже в таких стравах є отрута, то ті, які їмо ми, один миш’як! — вигукнула стара Лю. — Нехай краще я отруюся, ніж залишу хоч що-небудь!

Дивлячись, із яким апетитом поглинає стара Лю все підряд, матінка Цзя наказала віддати їй всі страви зі свого столу, а також розпорядилася покласти в миску Баньера все найсмачніше.

Після сніданку матінка Цзя, а за нею й усі інші пішли до спальні Таньчунь. Блюда прибрали й стіл поставили на місце.

Звертаючись до Фенцзє й Лі Бань, які сиділи за столом одна проти одної, стара Лю сказала:

— Мені подобається такий звичай у вашому домі! Вірно кажуть: «Церемонії походять із великих будинків!»

— Не звертайте уваги, — всміхаючись, мовила Фенцзє, — ми ж просто жартували.

— Не гнівайтеся на нас, бабусю, — додала Юаньян, — у всьому винувата я, вибачте мені!

— Та що ви таке говорите, панянки? — здивувалася гостя. — Чому я маю гніватися? Я рада була трохи потішити стару пані. Коли ви зробили мені знак очима, я відразу зметикувала, у чому справа, і постаралася всіх насмішити. А якби я розсердилася, не стала б розмовляти.

— Чому дотепер не налили бабусі чаю? — накинулася Юаньян на служниць.

— Мені тільки щойно панянка наливала, я вже випила, — поспішила сказати стара Лю. — Не турбуйтеся, краще самі їжте, панянко!

— І справді, попоїмо, — сказала Фенцзє, беручи Юаньян за руку, — а то знову скаржитимешся, що голодна!

Юаньян сіла до столу. Служниці поставили перед нею миску й поклали палички.

Коли з їжею було покінчено, стара Лю з усмішкою мовила:

— Дивлюся я на вас і дивуюся: поклювали ледь-ледь, і все! Видно, не доводилося вам голодувати. Недарма: вітер подме — ви падаєте!

— Страв скільки залишилося! Куди поділися служниці? — запитала Юаньян.