Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

Матінка Цзя злегка звелася на тахті й запитала про здоров’я бабусі Лю, потім наказала дружині Чжоу Жуя подати стілець і запросила стару сісти. Баньер до того сторопів, що сховався за спину бабусі й забув запитати про здоров’я хазяїв будинку.

— Шановна, скільки років тобі нині зрівнялося? — запитала матінка Цзя.

— Сімдесят п’ять, — відповіла бабуся Лю, встаючи.

— А ти ще міцна! — здивувалася матінка Цзя. — Я, якщо доживу до твого віку, навряд чи зможу пересувати ноги!

— Ми весь вік живемо у злиднях, — мовила у відповідь стара Лю, — а ви, шановна пані, насолоджуєтеся щастям. Якби у нас у селі були всі такими, як ви, нікому було б працювати!

— Бачиш добре? — поцікавилася матінка Цзя. — Зуби цілі?

— Зуби цілі, — відповіла бабуся Лю. — Правда, у нинішньому році лівий корінний став хитатися.

— А я от зовсім погана стала, — сумно мовила матінка Цзя. — І не чую, і не бачу, і пам’ять пропала. Навіть родичів почала забувати. Намагаюся з ними не зустрічатися, щоб не викликати глузувань. Жую, і то через силу, навіть м’яку їжу. Багато сплю, коли нудно — бавлюся з онуками й онученятами, от і все.

— До чого ж ви щаслива, шановна пані! — вигукнула бабуся Лю. — Ніхто в нас у селі не може зрівнятися з вами!

— Та яке ж це щастя бути старою руїною, — зітхнула матінка Цзя.

Тут усі розсміялися.

— Мені Фенцзє зараз сказала, що ти принесла зелені й овочів, — вела далі матінка Цзя, — і я розпорядилась їх прийняти, дуже вже хочеться чого-небудь свіженького, просто із грядки, а то ми все купуємо!..

— А ми, сільські, раді б покуштувати риби або м’яса, тільки нам не по кишені.

— Ти нам не чужа, — сказала матінка Цзя, — і ми тебе з порожніми руками не відпустимо. Якщо не гидуєш, погостюй день-два! У нас у саду теж ростуть фрукти, завтра ти їх покуштуєш і додому трохи візьмеш. Принаймні не будеш думати, що даремно провідувала родичів!

Побачивши, що матінка Цзя в гарному настрої, Фенцзє теж заходилася вмовляти бабусю Лю заночувати.

— У нас, звичайно, не так просторо, як у селі, — пожартувала вона, — але дві кімнати порожні. Поживете в нас кілька днів, розповісте нашій шановній пані сільські новини і які-небудь історії.

— Дівчинко моя, ти вже не смійся з неї! Сільські навряд чи можуть зрозуміти твої жарти! — сказала матінка Цзя й, обернувшись до служниць, звеліла принести фруктів для Баньера. Але хлопчик до них навіть не доторкнувся, до того сторопів. Тоді матінка Цзя розпорядилася дати йому грошей і відвести гратися із хлопчиками-служниками.

Тим часом бабуся Лю випила чаю й розповіла матінці Цзя кілька історій, про які вона або чула, або сама була очевидицею. Матінка Цзя слухала з великим інтересом.

Фенцзє розпорядилася запросити гостю до вечері, а матінка Цзя звеліла віднести їй найулюбленіші свої страви.

Фенцзє відразу здогадалася, що догодила старій пані, і по вечері послала до неї служницю запитати, які будуть розпорядження щодо старої.

Юаньян наказала відвести бабусю Лю викупатися, взяла перший-ліпший одяг і звеліла віднести старій.

З бабусею Лю ніколи не відбувалося нічого подібного. Вона швидко викупалася, надягла чисте плаття й знову вирушила до матінки Цзя, придумуючи на ходу, що б іще їй розповісти.

Трохи згодом прийшов Баоюй із сестрами. Нікому з них ніколи не доводилося чути таких цікавих історій. Навіть сліпі оповідачі не могли зрівнятися з бабусею Лю.

Неписьменна сільська баба багато чого побачила на своєму віку. Бачачи, з якою увагою її слухають і стара пані, і панянки, вона раділа й, щоб трохи потішити господарів, розповідала й що було, і чого не було.

— Ми цілий рік працюємо в полі й на городі, день у день оремо землю, саджаємо овочі. Навесні, влітку, восени, взимку, у будь-яку погоду, незважаючи на вітер і сніг. У нас немає ні хвилини, щоб посидіти побалакати — от як ви. Від спеки ми ховаємося в курені, і то лише коли даємо коню відпочити. Але навіть за цей короткий час яких тільки не наслухаєшся історій! Приміром, минулої зими кілька днів підряд ішов сніг, і товщина його доходила до трьох-чотирьох чі. Того дня підхопилась я ледве на світ благословилося й тільки зібралася вийти з дому, як раптом чую знадвору якийсь тріск! Наче хмиз хтось ламає. Я подумала, це злодій, і виглянула... Дивлюся, стоїть хтось чужий, не із сільських.

— Напевно, подорожанин, — висловила припущення матінка Цзя. — Змерз, а зігрітися ніде, от він і вирішив наламати хмизу й розвести багаття. Таке буває, нічого дивного.

— У тім-то й річ, що не подорожанин, — заперечила бабуся Лю. — А то й справді дивуватися було б нічому. Нізащо не вгадаєте, хто це був! Панянка років сімнадцяти-вісімнадцяти! Волосся гладенько зачесане й блищить,