Читати книгу - "Битва королів"

Позаду височіла зруйнована вежа, на якій під час пожежі завалилися верхні поверхи; її вершечок тепер був зазублений, як корона. Сонце рухалося, і рухалася тінь від вежі, поступово видовжуючись,— чорна рука, що тяглася до Теона Грейджоя. Коли сонце торкнулося мурів, він уже був у її владі. «Якщо я повішу дівчину, північани одразу ж атакують,— думав він, відпускаючи тятиву.— А якщо не повішу, вони знатимуть, що всі мої погрози — порожні». Він уклав наступну стрілу в лук. «Немає виходу, немає».

— Якби в тебе була сотня таких вправних лучників, як ти, в тебе був би шанс утримати замок,— долинув тихий голос.

Розвернувшись, Теон побачив позаду мейстра Лувіна.

— Забирайтеся,— сказав йому Теон.— Я вже вдосталь наслухався ваших порад.

— А нажився ти теж удосталь, мілорде королевичу?

— Ще одне слово,— підняв Теон лук,— і я вам цією стрілою проткну серце.

— Не проткнеш.

Теон зігнув лук, натягуючи сіре гусяче пір’я до самої щоки.

— Хочете побитись об заклад?

— Я — твоя остання надія, Теоне.

«Нема в мене надії»,— подумав він. Але на півдюйма опустив лук і мовив:

— Я не тікатиму.

— А я не про втечу. Вберися в чорне.

— Нічна варта? — Теон повільно випрямив лук, опустивши кінчик стріли до землі.

— Сер Родрик служив дому Старків усе життя, а дім Старків завжди був другом для Варти. Сер Родрик тобі не відмовить. Відчини браму, опусти зброю, прийми його умови — і він змушений буде дозволити тобі вбратися в чорне.

«Брат Нічної варти». Це означає — ні корони, ні синів, ні дружини... зате це означає життя, і життя гідне. Рідний брат Неда Старка обрав Варту, і Джон Сноу теж.

«Якщо поздирати кракенів, чорного одягу в мене буде повно. Навіть кінь у мене вороний. Можу високо піднестись у Варті — до головного розвідника, може, навіть до лорда-командувача. Нехай Аша забирає собі ті кляті Острови, вони такі ж бридкі, як і вона сама. Якщо служитиму у Східній варті, можу навіть у командування отримати власний корабель, та й за Стіною добре полювати. Що ж до жінок, то яка з дикунок не захоче собі в ліжко королевича? — подумав він, і посмішка повільно наповзла йому на обличчя.— А чорний плащ перекинути на другий бік не можна. І я буду не гіршим за інших...»

— Королевичу Теоне! — знагла розбив його мрії оклик. Через двір мчав Кром.— Північани...

Теона занудило від жаху.

— Атака?

Йому в руку вчепився мейстер Лувін.

— Ще є час. Підніміть прапор миру...

— Вони воюють! — вигукнув Кром.— Підійшли нові люди, сотні їх, і спершу начебто хотіли приєднатися. А потім напали!

— Це Аша?

Невже вона все-таки прийшла його рятувати?

Але Кром похитав головою.

— Ні. Це північани, кажу вам. З кривавим чоловіком на прапорі.

«Облуплений чоловік Страхфорту». Смердюк спершу, до полону, був з Болтоновим Байстрюком, пригадав Теон. Важко було повірити, що така потвора, як він, зможе схилити Болтонів перекинутися на другий бік, але іншого пояснення не було.

— Піду сам гляну,— мовив Теон.

Від нього не відставав мейстер Лувін. Заки вони дісталися зубчастих стін, за брамою на ринковій площі вже валялися трупи людей і коней. Не видно було ніяких бойових шерег — тільки вирував хаос корогов і клинків. У холодному осінньому повітрі дзвеніли крики й зойки. У сера Родрика, здавалось би, була чисельна перевага, зате у вояків Страхфорту було краще командування, та й вони заскочили ворога зненацька. Теон спостерігав, як вони наскакують, розвертаються, знову наскакують, розбиваючи більше військо на криваві кавалки щоразу, як те намагалося вишикуватися по домах. Крізь сполохане іржання покалічених коней чувся грюкіт залізних топорів по дубових щитах. Горів заїзд.

Позаду Теона з’явився Чорний Лорен, деякий час він стояв мовчки. Сонце низько висіло на заході, забарвлюючи лани й будинки багрянцем. Над мурами зірвався тоненький болісний скрик, за підпаленими будинками засурмив бойовий ріжок. У Теона на очах через поле важко повз поранений, заливаючи кров’ю свого життя землю в намаганні дістатися колодязя в центрі ринкової площі. Так і не діставшись туди, він помер. Він був у шкірянці й конічному напівшоломі, але без герба, тож неможливо було сказати, на чиєму він боці.

У синіх сутінках разом із зорями з’явилися ворони.

— Дотраки вірять, що зорі — це духи померлих доблесних воїнів,— сказав Теон. Давним-давно йому про це розповів мейстер Лувін.

— Дотраки?

— Комонники за вузьким морем.

— А, вони! — Чорний Лорен нахмурив заросле бородою обличчя.— Дикуни в усілякі дурниці вірять.

Ніч темнішала, клубочився дим, і дедалі важче ставало розрізняти, що ж там робиться унизу, але брязкання криці поступово вщухло, а крики й бойові ріжки поступилися місцем стогонам і жалібному скигленню. Нарешті з диму виїхала колона вершників. На чолі в них стояв лицар у темних обладунках. Його круглий шолом тьмяно відблискував червоним, а з плечей спадав світло-рожевий плащ. Перед головною брамою він спинився, і один з його вояків крикнув, щоб відчиняли замок.

— Ви друзі чи вороги? — гукнув униз Чорний Лорен.

— Невже вороги приносять такі коштовні дарунки? — Червоний Шолом помахав рукою, і під браму кинули три тіла. Над ними поводили смолоскипом, щоб оборонці на мурах побачили їхні обличчя.

— Старий каштелян,— сказав Чорний Лорен.

— З Леобальдом Толгартом і Клеєм Сервином.

Юний лорд отримав стрілу в око, а сер Родрик втратив ліву руку по лікоть. Мейстер Лувін нажахано скрикнув, відвернувся й безсило впав навколішки.

— Кабанюра Мандерлі побоявся вийти з Білої Гавані, а то б ми і його принесли,— крикнув Червоний Шолом.

«Я врятований»,— подумав Теон. Та чому на душі так порожньо? Це ж перемога, солодка перемога, визволення, за яке він молився. Він глянув на мейстра Лувіна. «Тільки подумати: я мало не здався й не погодився вбратися в чорне...»

— Відчиніть нашим друзям браму.

Можливо, сьогодні Теон спатиме, не боячись власних снів.

Страхфортські вояки перетнули рів і в’їхали у внутрішні ворота. Теон з Чорним Лореном і мейстром Лувіном спустився, щоб зустріти їх у дворі. Блідо-червоні прапорці майоріли на кінцях поодиноких списів, та здебільшого вояки тримали в руках бойові топори, великі мечі й розтрощені щити.

— Скільки ви людей втратили? — спитав Теон у Червоного Шолома, який злазив з коня.

— Двадцятеро