Читати книгу - "Небезпека у лісі! {новий дім}, Страгозорый "

— Дорран. - Звернувся директор вже до мене, і я перевів на нього свій погляд. 

     Серце на секунду завмерло. Що дадуть мені? Чи буде воно таким само важким, як тоді, коли я проходив тестування біля річки, більш важчим чи не дуже?

— Так як ти вчився на військовому факультеті, ти можеш потім потрапити на так би мовити підготовчі заняття.

     Так, підготовчі заняття. Саме так називають тут усе це, коли маленьких гібридів, яким ледь виповнилося два місяці, віддають на якісь підготовчі заняття - частіше тоді, коли батьки вже впевнені, що їх дитина дійсно хоче поступити кудись. Звісно, інколи діти змінюють свій вибір, але подібне навчання всеодно корисне, хоч інколи й трохи відрізняється.

    Наприклад, хто хоче тренуватися на військовому факультеті - швидкий розум та фізична сила. Сильно не нагружають, просто дають пару вправ, щоб малі потихеньку звикали до подібних тренувань. Або майбутнім швачкам - якщо, звісно, діти не змінять свій вибір, - частіше за все тренують долоні, щоб шкіра на них стала більш твердою й готовою до декількох годин праці.

     Але тим, чим усі ці підготовчі заняття не відрізняються, так це тим, що дітлахів вчать писати, читати й рахувати саме на таких ось заняттях.

— Ви гадаєте, що мені краще піти саме по цій сфері?

— Ти добре слухаєш, та й фізична форма у тебе непогана. Та й до того ж, це лише початок, чи не так? Попрацюєш трохи з малими, а потім коли звикнешся командувати, будеш командувати вже десь у нашій поліції, якщо приймуть. Але то так, лиш моя порада. Так ось. Зараз у коридорі тебе чекають четверо молодих гібридов, яких ти будеш тренувати й готувати до того, щоб вони поступили на військовий факультет. Але будь уважним - якщо через деякийсь час один з них заявить, що захоче бути твоїм підопічним, він буде твоїм напарником назавжди. Тому вирішуй з розумом, чи давати комусь з них шанс.

— Добре... Це все? - Запитав я, легенько кивнувши.

— Так, все.

      Коли я йшов до виходу з кімнати директора, я думав над тим, що скажу своїм тимчасовим учням. «Добрий день, я ваш вчитель, Дорран»? 

    Чи варто давати їм сьогодні останній день вихідних, а на завтра вже придумати, як їх тренувати? Це мабуть краще, ніж почати тренуватися прямо сьогодні. Я не знаю, в якій вони формі, та як їх краще тренувати. Сьогодні познайомимося, попрошу їх пробігтися трошки по стадіону і виконати дві легенькі вправи, ну а потім вже на завтра дійсно спробую придумати для них програму.

     Цікаво, якими вони будуть? Чи спокійні вони, чи більш активні, як багато хто з дітей? А що, якщо я не зможу з ними впоратися, або на заняттях станеться щось погане? Що, якщо з мене поганий вчитель? Так, я бачив уже декілька разів, коли йшов до якогось кабінету, як тренуються першачки, але я не певен, що зможу дати щось схоже, але трохи простіше.

— Ну що ж, привіт усім! - Сказав я, підійшовши до чотирьох молодих гібридів, які щось жваво обговорювали. Вони подивилися на мене. - Схоже, я ваш вчитель, чи не так? - Запитав я, не знаючи точно, що треба казати першим.

     Слова й фрази плутатися, наче не хотіли піддаватися мені зовсім. Я хотів було на секунду відвернутися від цих чотирьох, бо не звик дивитися на гібридів та щось казати. Мені краще думається, коли я дивлюсь усюди, а не на когось.

      Дітлахи декілька секунд дивились один на одного, наче думаючи, що треба сказати. Мабуть, друзі. Потім двоє з них кивнули, і я спробував посміхнутися.

— Добре. Мене звуть Дорран. А тепер давайте зробимо так - розкажіть про себе трохи, доки ми йдемо на вулицю. Там робимо пару не складних вправ, і ви можете бути вільні.

      Коли ми пішли по довгому коридору до виходу, почав один з хлопчиків, який, схоже, був трохи сміливішим за інших:

— Мене звуть Шерех, мені, як і моїм друзям, тільки два місяці. Люблю досліджувати різних комах.

— А я Гірз! - Підхопив інший гібрид. - Просто обожнюю гуляти й проводити усілякі веселощі! Ну, якщо, звісно, за них потім не покарають...

— Я Бролд. - Мовив передостанній малюк. - Особливо нічого про себе розповідати. Хіба що те, що я люблю інколи читати.

— А мене Лігора. - Самою останньою мовила єдина дівчинка у цій компанії, і я трохи примружився.

     Мені довелося пропустити через вуха її слова про те, що вона любить, бо я звернув увагу на її хвіст. Точніше, на три хвости. Прямо як у мене. Було незвично бачити ще одного амфігора, який має теж три хвости, як і у мене.

— Ти знаєш, чому ти маєш три хвости? - Запитав я у Лігори, коли ми вийшли на вулицю і хлопці побігли до стадіону.

     Дівчинка похитала туди-сюди головою.

— Хіба батьки не намагались тобі це якось пояснити? - Знову запитую, і бачачи, як Лігора стала сумною, продовжив: - Вибач. Добре, закрили тему.

     Коли ми йшли до стадіону, Лігора намагалась трохи заспокоїтися. Я бачив, як на її очах могли ось-ось з'явитися сльози, але не знав, як краще заспокоїти дівчинку. Я по життю був не особливо говіркий, а тут таке...

      Щоб спробувати трохи відволіктися від неї, сподіваючись, що Лігора зможе все-таки заспокоїтися без чужого втручання, почав думати над її відповіддю. Що з батьками Лігори? Вони не приділяють їй багато уваги? Може, так, тому вони й вирішили сплавити свою доньку сюди якомога швидше.

— Ну що ж... Давайте перевіримо, на що ви здатні! - Мовив я, коли ми нарешті стали майже на середині стадіону, почав роззиратись, щоб придумати цим малим перше завдання.

..

..

..

..

..

     Я плентався додому вже втомлений. Спочатку з малими розмовляли мабуть більше двох годин, доки вони бігали - і звідки у них стільки енергії, - потім ще й Орвакс затримав ще як мінімум на годину-дві. Вже почало потихеньку темніти.

       Летіти настрою особливо не було. Хотілося просто пройтись у цій майже суцільній тиші, відтягуючи час, щоб не повертатися додому якомога довше навіть не дивлячись на втому. Бо Ліж стовідсотково до мене прийде трохи поговорити й розпитати про те, як пройшов мій день.