Читати книгу - "Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич"

“Коли темрява підступає ближче,
саме тоді ми вчимося світити одне для одного."

Елізабет Гілберт

Перехід давався друзям все важче. Піднесений настрій команди потроху зник вже через кілька годин після виходу з квартири з “радіорубкою”. Надто великим був контраст між затишком квартири та густою, страшною темрявою, яка панувала назовні.

А сьогодні зранку їм довелося ще й форсувати річку - не надто широку - всього зо два-три метри шириною, але лізти туди нікому не хотілося. Друзі вже давно перестали орієнтуватися за картою - пристрій, що залишився від батька й таємничим чином отримав маршрут в “радіорубці”, вивів їх за межі знайомих територій. Вода в річці (можливо це була Лопань, як припустив Тоха) виглядала чорнішою, ніж небо над їхніми головами. Вода її не була схожою на звичайну річкову воду - стояча, густа, непрозора і липка, як нафта. Навіть сам вигляд цієї густої рідини викликав у кожного з друзів майже тваринний страх. Так, річка була неширокою - скоріше, вона нагадувала струмок, аніж справжню річку - але це не додавало впевненості. Важко було навіть зрозуміти, що за нею, і страшно було подумати, що могло ховатись в цій густій “воді”, бо здавалось, в цьому темному світі майже нічого не виглядало тим, чим є насправді.

“Далі ми не пройдемо, якщо не перейдемо цю чортову річку”, - зітхнув Андрій, втупившись у непрозорі глибини. З дна час від часу підіймались пухирі, лопаючись на поверхні з глухим дивним, якимось навіть механічним звуком, якого ніхто з них раніше не чув, і навіть не думав, що такі звуки можуть бути в природі.

Олексій подумав, що спроба перейти цю водяну прірву наосліп - це майже самогубство. Він вирішив спробувати закинути мотузку з саморобною “кішкою” на інший берег. Кілька невдалих спроб тільки підсилювали напругу серед друзів, але нарешті “кішка” зачепилася за тоненьке дерево на іншому боці.

“Тримається”, - сказав Олексій, намагаючись виглядати впевненим, хоча насправді його серце калатало від якогось ірраціонального страху.

“Що далі?” - запитала Тетяна, дивлячись на Олексія.

“Тепер кожен по черзі переповзе по мотузці”, - тихо відповів він. - “Я триматиму цей кінець”.

Олексій швидко обмотав мотузку навколо стовбура дерева, яке стояло поблизу на їхньому боці, і тримаючи в руках вільний кінець мотузки, вперся ногами в прибережний пісок, чорний, як і все інше навколо. Андрій пішов (чи то поліз) першим - ноги ковзали по слизькій мотузці, але той якось дістався на інший берег, повиснувши над річкою, обійнявши мотузку ногами і руками, і ледь не торкаючись поверхні води спиною. Тетяна й Ірина переповзли слідом, кожна з них притискалася до холодної мотузки, мов до останньої надії на життя.

Тетяна виглядала сильною і зібраною, але Олексій знав, що всередині вона переживала, як і всі інші. Кожен з них намагався не показати страху. Тоха переповз на інший бік дуже швидко. В якийсь момент Олексію здавалось, що слідом за ним по воді повзе ланцюжок вже бачених раніше дивних пухирів, але ще мить - і Тоха вибрався на протилежний берег.

Олексій залишився останнім - тепер його черга. Він розумів, що йому доведеться пливти, тримаючись за мотузку, бо кидати її тут, прив’язаною до дерева, він не хотів - так, мотузками вони запаслися, але хто його знає, де і коли вони ще знадобляться - може їм не вистачить якраз цих кількох метрів.

Він ступив у воду, і відразу відчув, яка вона була густа і тягуча. Це не було схоже на жодну воду, в якій він коли-небудь плавав - навіть вода (чи то ропа) Мертвого моря в порівнянні з цією рідиною здавалась рідкою. Перші кроки далися важко, і він злякався ще більше - настільки складно було рухатись у цій липкій рідині. Чорний пісок з прибережної смуги, який поступово переходив в такий же чорний мул, здавався єдиною міцною точкою опори. Пересилюючи себе, Торус все ж таки поплив, підтягуючись за мотузку і намагаючись тримати голову якомога вище над водою.

Посеред річки, тримаючись однією рукою за мотузку, а іншою потроху підгрібаючи, він на мить втратив концентрацію і занурив обличчя у цю моторошну рідину. В ту ж мить його свідомість почала тьмяніти, а перед очима промайнули якісь незрозумілі образи. Легке сп’яніння охопило його, в голові почувся вже знайомий ледве чутний шепіт, ніби річка звала його до себе, намагаючись затягнути його глибше і глибше - на саме дно.

“Тягніть!” - закричав він з останніх сил, перш ніж темрява повністю накрила його.

Наступне, що він побачив, були обличчя Тетяни та Ірини. Вони обидві схилилися над ним, а Тоха з Андрієм стояли поруч і теж поглядали на друга. Обидві дівчини виглядали наляканими, їхні розширені від переляку очі світилися тривогою, але водночас і полегшенням. Олексій лежав на холодному чорному ґрунті іншого берега, дихання було важким і рваним, переривчастим. Перші хвилини він навіть не розумів, де він, хто він, і хто ці люди поруч. Але поступово реальність поверталася до нього.

“Все добре, ти з нами, братику” - прошепотіла Ірина.

“Ти ледь не загинув… Ця річка…” - додала Тетяна, розгублено оглядаючись навколо, й непомітно витираючи сльози. “Я могла тебе втратити…” - нечутно для інших, тільки для самої себе прошепотіла вона.

Олексій спробував щось сказати, але все, що міг - це тільки прохрипіти щось незрозуміле, говорити було важко, очі злипалися, в голові паморочилося, тож він дозволив собі закрити очі та заснути. Втома взяла гору, і він провалився в довгий сон, який тривав, як потім йому сказали,  майже дві доби.