Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ні, не знаю, — Орест весь наїжачився за своєю гітарою.
— Він привітався з ними. Зібрав волю в кулачок, повільно пройшовся поряд, привітався, ну а потім нерви, звісно, не витримали, і він утік. Але це було найправильніше рішення в його житті. Ці чоловік і жінка стали його мамою й татом.
Орест поклав голову на корпус гітари.
— А що сталося з іншим хлопчиком?
— З яким іншим хлопчиком?
— Ну якого вже хотіли вибрати, а замість нього забрали вашого друга.
Едем замислився.
— Інший хлопчик дочекався свого дива, — невпевнено відповів він.
Орест знову заходився перебирати струни.
— А я б не ображався, якби Інара стала мамою іншому — так було б краще всім. Ну або всиновила б мене й Кістлявого, тобто Костю — так би в неї хоч хтось залишився, — сказав Орест і пояснив Едемові, який нічого не розумів: — У мене хвороба Мітча. Чули, може, про таке. От, тепер навіть не можуть на день народження з Інарою відпустити. Бояться, що впаду в кому, а потім почнуться запитання, чого відпустили хвору дитину.
— Яка стадія? — через силу вимовив Едем. У роті пересохло.
— Третя, звичайно. Аби друга, відпустили б — Інару вони поважають. Треба було мені навесні народитися.
І Орест став наспівувати наступну пісню, даючи зрозуміти, що жалощі йому не потрібні.
Едем невпевнено підвівся. Місяцями він уникав знайомих, які дізналися про його хворобу, а тепер сам опинився серед тих, хто впадає в ступор і не може обрати правильну реакцію на приголомшливу новину.
— Де у вас туалет?
Він рушив у вказаному напрямку і через десяток кроків виявив потрібні двері. Тут і треба шукати відповіді.
Едем умився холодною водою, двічі глитнув, витер очі рукавом і витріщився на відображення Міцного у дзеркалі над раковиною.
— Саатчі, — покликав він, сподіваючись, що це спрацює.
У дзеркалі миттю з’явився сивий джин у картатому піджаку з чорними білками очей. Едем відсахнувся й ударився головою об дверцята кабінки.
— Не треба псувати казенне майно, — зауважив Саатчі.
Едем глибоко вдихнув.
— Ти що, стежив за мною?
— Чого б то? — Саатчі наблизив обличчя й заходився терти око, вдаючи, ніби перед ним не Едем, а його власне відображення в дзеркалі.
— У джинів інше сприйняття часу. Чи то ми живемо швидше, чи то люди гальмують, — Саатчі вийняв із ока неіснуючу пилинку. — Отже, ти хотів мене про щось запитати, смертний?
— Бог існує, — сказав Едем, — і ти — найкращий тому доказ.
— Несподіваний початок, — зауважив Саатчі. Діставши бозна-звідки лавровий вінок, він зобразив Цезаря, якому аплодує натовп, і взявся посилати навсібіч повітряні поцілунки.
Едем не оцінив гумору.
— Там у коридорі сидить десятирічний хлопчисько. Він не знає смаку поцілунку й алкоголю, він не знає, як пахне океан, і як це воно — почуватися з гітарою на сцені заповненого людьми стадіону. Єдине, про що він знає: йому не можна мріяти, бо жити йому зосталося зовсім небагато. Скажи мені, джине, чому так? Можна зрозуміти, чому все це відбувається з нами. Але з дітьми, Саатчі, з дітьми!
Саатчі припинив блазнювати, і перед Едемом раптом постав дуже втомлений джин.
— Без цього неможливо, — відповів він без запинки, наче відповідь була ним знайдена шляхом болючих років роздумів. — Без цього стаються хрестові походи дітей, які закінчуються трагедіями. Встанови вікові обмеження на страждання — і світ не встоїть. Уяви, як зміниться історія людства і які випробування випадуть на долю дітей, якщо дорослі знатимуть, що в їхніх руках — інструмент, безсмертний до підліткового віку. І ким виростуть такі діти.
— Деякі не виростуть, — важко відповів Едем.
Саатчі мовчав, як мовчать із поваги до чужої трагедії.
— Він робить, що може, — додав він нарешті. — Та й не лише він.
Джин клацнув пальцем — і замість нього у дзеркалі знову з’явилося відображення Міцного.
Тільки тепер Едем почув: із коридору долинав голос хлопчиська. «І до світанку триматимемось за руки», — співав Орест. Едем знав цю пісню напам’ять, як і всі пацани того дитячого будинку, в якому він відбував своє дитинство.
Скрип, скрип, скрип.
Пострижений наголо чоловік міряв кроками кімнату з розсохлою підлогою. Один рукав його піджака вільно теліпався, видаючи пустоту всередині. Єдиною рукою виконувач обов’язків антикорупційного прокурора Мостовий час від часу проводив по лисині й ляскав по шиї. Едему дістався хиткий стілець і купа запитань.
— Ви намагаєтеся мене перехитрити, — казав Мостовий. — Не розумію лише — у чому, а головне — навіщо?
Інарі не дозволили забрати Ореста на прогулянку поза стінами дитячого будинку, і вона вирішила залишитися й побути з хлопчиком на свято, яке може виявитися для нього останнім. Коли зателефонував Мостовий, Едем саме всідався в таксі. Прокурор просив приїхати на бесіду в справі загиблого Фростова. Едем сумнівався: чи варто витрачати дорогоцінний час у прокуратурі, але тверезо розсудив, що справжній Олесь Міцний не зможе відповісти, навіщо він втрутився в усю цю історію з Фростовим. Якщо вже почав бійку, не можна обмежуватися одним ударом. Тому Едем назвав таксистові нову адресу й приїхав у холодну будівлю з високими стелями в Печерському районі Києва.
Учора Мостовий допоміг Едемові, коли той ломився в тюремний двір крізь живі стіни, не знаючи, що не встигне зупинити трагедію. Сьогодні він зміцнив приємне враження про себе, чесно пояснивши причини своєї зацікавленості справою Фростова.
«На щастя для української культури, наші сфери діяльності не дотичні, але, мабуть, вам відомо, що я досі ходжу з приставкою в. о.», — почав він.
Цього міг не знати Міцний, але це було відомо Едемові. Мостовий пройшов дуже складний етап відбору і виграв публічний конкурс на посаду глави Антикорупційної прокуратури, але президент не поспішав затверджувати людину, з якою буде складно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.