Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти бач, а він добре каже, — ліктем штовхнув Бульбу писар. Той кивнув головою.
— Не думайте, панове, що я це поміж іншим кажу для того, аби порушити мир. Боже борони! Це я так тільки до слова. До того ж у нас храм Господній — гріх і сказати який. Ось уже скільки літ з Божої ласки стоїть Січ, а й досі церква не тільки зверху не доведена до пуття, а навіть усередині образи не оздоблені. Хоч би до них срібний оклад хтось здогадався викувати. Церква ж тільки те й отримала, що їй заповіли в духівницях деякі козаки. А дари ті були мізерні, бо майже все вони пропили ще за життя. То я веду цю мову не до того, щоб розпочати війну з бусурменами, тому що ми обіцяли султанові мир і то було б великим гріхом, адже ми присягали за нашим законом.
— Що він верзе? Що це він, клятий, туману напускає? — обернувся Бульба до писаря.
— Отож, як бачте, панове, ми аж ніяк не можемо розпочати війну: лицарська честь не дозволяє. А як на свій куций розум, то я ось що думаю: відпустити з човнами лише молодих — нехай трохи пошарпають береги Анатолії. Чи як гадаєте, панове?
— Веди всіх, усіх веди! — тут і там загукали в натовпі. — За віру ми готові накласти головою!
Кошовий злякався. Він зовсім не хотів підіймати все Запорожжя. А до того ж щиро таки вважав, що порушити мир — неправедний крок.
— Дозвольте, панове, іще вам дещо сказати!
— Годі! — кричали запорожці. — Мудрішого вже не скажеш!
— А коли так, то хай буде гречка, якщо хочете більшого роздолля. Тільки ж ви добре знаєте, панове, що султан не подарує нам того задоволення, яким утішаться наші молоді козаки. А ми тим часом будемо напоготові, зі свіжими силами. Коли ж відлучимося, то ще, чого доброго, й татарва нападе на Січ. Та якщо по правді, то в нас і човнів немає в запасі, щоб можна було геть усім вирушати. А щодо мене, то я з дорогою душею, я слуга вашої волі.
Хитрий отаман примовк. Запорожці стали перемовлятися гуртами, курінні отамани радилися між собою, і вирішили послати в похід невеличкий загін молодих козаків на чолі зі старшими і досвідченішими.
Всі були впевнені, що в такий спосіб вони справедливо дійшли згоди щодо подальших дій. Таке розуміння справедливості було цілком природним для людей, що осіли на небезпечних кордонах серед войовничих сусідів. Було б дивним, якби вони вчинили інакше. Татари кільканадцять разів порушували своє хистке перемир’я і подавали в цьому спокусливий приклад. Та і як можна було таким буйним лицарям і в такі буйні часи прожити кілька тижнів без війни!
Молодь мерщій подалася оглядати човни і лаштувати їх у дорогу. Тут-таки надійшли і теслі з сокирами. Старі, засмаглі, кремезні запорожці, із сивиною у вусах, підкотивши холоші, забрели по коліна у воду і міцним канатом стягували човни з берега.
Кількох чоловік послали в скарбницю на протилежний скелястий берег Дніпра, де в неприступній схованці запорожці тримали запаси зброї та іншу військову здобич. Бувалі в бувальцях козаки повчали молодих з великою втіхою, зберігаючи при тому поважний, суворий вигляд. Увесь берег ходив ходором — після безтурботного роздолля закипіла робота.
Тим часом до берега став причалювати великий пором. Купа людей, що стояли на ньому, ще здалеку махали руками. Це були козаки в обірваних сіряках. Дехто з цієї голоти взагалі не мав нічого, окрім драної сорочини та люльки, — чи то біда їх так низько пригнула, чи вони прогуляли все чисто до нитки. З-поміж них виступив наперед присадкуватий, плечистий, років п’ятдесяти чоловік. Він кричав голосніше за всіх і найзавзятіше вимахував рукою.
— Боже поможи вам, панове запорожці!
— Здорові були! — відгукнулися ті, що працювали в човнах, і підвели голови.
— Дозвольте, панове запорожці, слово сказати!
— Кажи!
І натовп висипав на берег.
— Чи ви чули, що діється на Гетьманщині?
— А що? — обізвався один із курінних отаманів.
— Таке коїться, що й слів немає!
— Що коїться?
— Таке, що й не сказати! І родилися, і хрестилися, а такого ще не бачили, — і далі копилив губу присадкуватий козак, бо знав, бач, неабияку таємницю.
— Та швидше розказуй, що там таке! — кричала в один голос юрба.
— А хіба ви, панове, досі не чули?
— Ні, не чули.
— Як же так? Хіба ж ви за горами живете? Чи вам татарин заткнув клейтухом вуха?
— Розповідай! Годі теревені правити! — звеліли старшини, що стояли попереду.
— То ви так-таки й не чули нічого про те, що жиди вже орендують святі церкви, як шинки?
— Ні!
— То ви не чули й про те, що вже християнинові навіть паски не можна їсти, поки сучий жид не покладе на неї знак своєю нечистою рукою?
— Нічого не чули! — кричала юрба, підступаючи ближче.
— І що ксьондзи їздять від села до села в таратайках, запряжених — якби кіньми, то ще нічого, а то ж православними християнами! То ви, либонь, і того не знаєте, що нечестиве католицтво хоче, аби ми зреклися й віри християнської? Ви, може, не чули й про те, що вже із попівських риз жидівки шиють собі спідниці?
— Стривай, стривай! — перебив його кошовий, що доти стояв, потупивши очі в землю, як і всі запорожці, котрі у важливих справах ніколи не піддавалися першому гніву, а мовчки, поволі закипали обуренням. — Стривай, і я скажу слово. А що ж ви, дідько побив би вашого батька, куди ж ви дивилися? Хіба у вас шабель не було, чи що? Як же ви допустили таке беззаконня?
— Еге, як допустили! — сказав присадкуватий козак. — А стали б ви на наше місце, коли п’ятдесят тисяч було самих ляхів, а до того ще й багацько гетьманців перекинулося в їхню віру!
— А гетьман ваш, а полковники що робили?
— Е, гетьман і полковники! А знаєте, де тепер гетьман і полковники?
— Де?
— Голови й руки полковників розвозять по ярмарках, а гетьман, засмажений у мідному бику, ще й досі лежить у Варшаві.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.