Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Остап та Андрій були просто вражені тим, скільки люду сходилося на Січ уже на їхніх очах, — і хоч би хто-небудь запитав у них, хто вони, звідкіля і як звуться. Вони йшли сюди, буцімто поверталися до рідної домівки, звідки зовсім недавнечко відлучилися на часину. Кожен приходько з’являвся тільки на очі кошовому, а той казав для годиться: «Ну, здоровий був! У Христа віруєш?» — «Вірую», — відповідав приходько. «І в Святу Трійцю віруєш?» — «Вірую». — «І до церкви ходиш?» — «Ходжу». — «Ану, перехрестися!» Той хрестився. «Ну, добре, — казав кошовий, — тепер іди до якого хочеш куреня». На цьому й закінчувалася церемонія. Уся Січ молилася в одній церкві і готова була боронити її до останньої краплі крові, хоча й чути не хотіла про піст та всілякі такі обмеження. Тільки корисливі, грошолюбні жиди, вірмени й татари наважувалися жити і гендлювати в передмісті, а запорожці ніколи не любили торгуватися і скільки грошей рука зачерпне в кишені, стільки й платили. А втім, доля цих корисливих крамарів була незавидною. Вони нагадували тих, хто оселявся біля підніжжя Везувію, бо, як тільки у запорожців не ставало грошей, буйні голови трощили крамнички і забирали все задарма. Ось такою була вона, Січ, що мала стільки спокус для молодої людини.
Остап та Андрій поринули ? головою в це розбурхане море. Вони швидко забули і юність, і бурсу, і батьківську хату, і все, що таємниче хвилює ще молоду, цнотливу душу. Вони гуляли, браталися з безжурними козаками-нетягами і, здавалося, про інакше життя навіть гадки не мали.
А тим часом Тарас Бульба вже мізкував над тим, як би його закрутити якусь гучну веремію: він не міг довго сидіти без діла.
— А що, кошовий, — сказав одного разу Тарас, прийшовши до отамана, — мабуть, настав час і погуляти запорожцям?
— Нема де гуляти, — відповів кошовий, вийнявши з рота маленьку люлечку, і сплюнув набік.
— Як-то нема? Можна піти на турка або на татарву.
— Не можна ні на Туреччину, ні на татарву, — відказав кошовий і знов узяв до рота люлечку.
— Як це не можна?
— А так. Ми обіцяли султанові мир.
— Та він же бусурмен! І Бог, і Святе Письмо велять бити бусурменів.
— Не маємо права. Якби ми не присягалися нашою вірою, то ще якось можна було б.
— Як же так, кошовий? Про яке ж це ти право кажеш? Ось у мене двоє синів, молоді хлопці: їм же треба призвичаюватися до війни, треба понюхати пороху, а ти кажеш, що запорожцям заказано йти на війну.
— Що поробиш? — так само незворушно відказав кошовий. — Треба підождати.
Але це Бульбу не задовольнило. Він зібрав деяких старшин та курінних отаманів і влаштував їм застілля на всеньку ніч. Розгулявшись добряче, вони гуртом подалися на майдан, де завжди збиралася рада і стояли прив’язані до стовпа литаври, якими скликали всіх козаків. Палиць до литавр козаки, певна річ, не знайшли, бо їх тримав біля себе довбиш, то вони вхопили по першому-ліпшому дрючкові і давай калатати. На сполох найпершим прибіг той-таки довбиш, високий чоловік з одним тільки оком, та й те було заспане.
— Хто посмів бити в литаври? — закричав він.
— Замовкни! Візьми свої палиці і калатай, тобі сказано! — відповіли підпилі старшини.
Довбиш хутко витяг з кишень палиці, які він обачно прихопив із собою, бо добре знав, чим закінчуються такі витівки. Литаври гримнули, і незабаром на майдані, як ті джмелі, стали збиратися чорними роями запорожці.
Кілька чоловік пішли й привели на майдан кошового.
— Нічого не бійся! — сказали старшини, що вийшли йому назустріч. — Скажи громаді, як не хочеш, аби було гірше, то скажи своє слово, щоб іти запорожцям війною проти бусурменів!
Кошовий, побачивши, що тут непереливки, вийшов на середину майдану, вклонився на всі чотири боки й промовив:
— Панове запорожці! Чи дозволить ваше добірне товариство сказати мені промову?
— Кажи, кажи! — загули запорожці.
— Я хотів би повести мову про те, панове добродії, та ви, мабуть, і самі це знаєте ще краще за мене, що багато хто з нас, запорожців, так заліз у борги до жидів-шинкарів та й до свого ж таки брата, що тепер їм сам дідько віри не йме. А до того ж мова про те, що є чимало таких хлопців, які ще й не нюхали пороху, хоча
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.