Читати книгу - "Сни - мої єтюди, Алюшина Полина"

Трістан-Да-Кунья. Десь в Атлантичному океані.

У височині синього неба сяяло полуденне сонце. Його промені досягали самої поверхні солоної води, відблискуючи і стрибаючи по борту старого, порослого поліпами, брига, що вирішив пришвартуватися в цих загублених водах Атлантики. В каютах матросів та покоях капітана стояла могильна тиша. Вітрила були згорнуті, і тільки одноокий пірат, з перекошеним від кислого присмаку фруктів обличчям, стояв на палубі, завзято дивлячись перед собою на скелястий острів, від якого так і віяло ворожістю та небезпекою.

Чоловік вдивлявся в його темні скелі, пальми, які розрослися до неймовірних розмірів, і в три човни, котрі залишилися на рівному і легкому для підйому пляжі. Там, за стовбурами тисяч пальм і папоротей, крізь неприємні крики чайок і галасливий прибій, все ще виразно було чутно крики старого буркотливого капітана, якому пару років тому потужним ударом у шию мало не зламали трахею, через що той постійно голосно кашляв і гримів басом.

Капітан виглядав так, як і личило цьому сильному і відважному слову. Чоловік був широкоплечим, бородатим, з люлькою в роті і в темно-синьому трикутнику з білим пером з одного боку. На ньому був синій камзол, забруднений розлитим вчора вином, з пропаленим лівим рукавом біля самого краю і великою яскраво-блакитною латкою біля плеча, яка так і різала очі його прихвостням, які плелись позаду.

Поміж двадцятьох нападників, обвішаних дірявим одягом, чотками, намистами і браслетами з каменю і кісток, споряджених гострими шаблями і хто знає з відкіля узявшимися кирками і лопатами, крокував справжнісінький святий в чорній рясі з золотим хрестом на шиї і великою, навіть величезною книгою, в руках. 

Чоловік був середніх років, худорлявий, світловолосий і дуже високий, у порівнянні з капітаном, що вічно горбився, і членами його команди. Єдиний, хто міг би зрівнятися з ним за зростом, це був темношкірий боцман. Вузькі очі й рідка борідка, заплетена в три кіски, надавали цій височенній людині якусь загадку. 

         Чоловіки йшли довго, поки грізного вигляду капітан не зупинився і не обернувся різким рухом до святоші, який ткнувся в книгу.

- Врахуйте, отець Мор, якщо ми не знайдемо те, що шукаємо, ви будете прибиті до хреста, як ваш всесильний Господь і скинуті на дно океану, щоб перетворити його води на вино або, того краще, ром!

Команда розреготалася.

         - Але якщо ви це зробите, вам не відшукати проходу в гробницю, адже тільки я один все ще можу читати шумерською. — Холодно й без частки страху відповів святий отець, поправивши свої окуляри.

 Капітан хмикнув.

 - Я ж довів вас до острова і веду правильним шляхом. Хоча правильним його важко назвати, адже Господь Бог вчить нас не прив'язуватися до матеріального та земного, а дорожити щастям та власним життям.

- От-то й воно, отець Мор, що щастя можна отримати лише маючи гроші! А життя надто нудне без земних благ! Ха-ха-ха!

         Капітан зробив знак головою і боцман по його команді вдарив святошу. Отець Мор в останній момент встиг втримати книгу, що вислизала з його рук. Ця книга була такою старою, що її сторінки були зроблені не з паперу, а зі шкіри молодого теля, зарубаного, найімовірніше, на обід для якогось високоставленого воєначальника шумерів, багато століть тому.

Святоша вийшов уперед, повівши загін далі.

         Джунглі ставали дедалі густішими. Незабаром тіні повністю накрили собою людей, віщуючи наближення до їхньої заповітної мети. Серед кущів папороті та пальм з’явилась кам'яна скеля трикутної форми. Підійшовши до неї, пірати побачили тотем, вирізаний прямо в скелі. Він являв собою крилату людину з головою орла, а поряд з ним стояв лев, роззявивши свою зубату пащу.

         Пірати не звернули уваги на цей знак і пройшли далі. Для них він означав лише одне - їх мета близько. І тільки святошу пробрало холодне тремтіння - він відчував недобре.

За першим тотемом почали з'являтися ще. Вони ставали все давнішими, все більш зарослими і зруйнованими. Крізь піщаний ґрунт і паростки, що тягнулись до сонця, проглядалися обриси бруківки. Темно-сірі камені квадратної форми були обережно викладені у вигляді широкої дороги, і чим далі вона тяглася, тим краще її було видно. Вона манила, вона тягла за собою, від чого пірати, бажаючи швидкої перемоги, почали пересувати ногами все швидше і швидше, лякаючись спізнитися.

Густий туман огортав джунглі.

         Чоловіки бігли стрімголов, спотикаючись і сміючись, побачивши в далечині заповітну печеру. Коли до призу залишалася пара кроків, прогримів бас капітана:

         - Стояти, дурні!

         Пірати зупинилися, у німому захваті оглядаючи зубасту пащу темного проходу. Грот привітав їх холодом, мороком та незвичайними чорними стінами. Здавалося, що в них сяють зорі.

 Капітан, кульгаючи, підійшов до зачарованих підопічних і, піднявши голову, помітив напис над входом. Довга фраза, що витесана в камені, була попередженням. Не довго думаючи, чоловік вихопив з рук одного з посіпак підготовлений смолоскип і підніс його до своєї люльки та запалив. Він зробив крок уперед і відразу зупинився, коли його гукнув неприємний голос святого.

         - Капітане, на стіні попередження.

         - Та-а-а-ак? – Невдоволено протягнув капітан і на видиху продовжив. - І що ж воно каже, святоша?