Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

якась дивна кровотеча. Я вирішила, що занедужала, але на що? Треба негайно ж послати по п'явки! Усі сміялися з мене і якось так дивно кепкували, але ніхто причину цього мені так і не розтлумачив. Тоді мій дядько Гарольд, ще молодий і неодружений, підійшов до мене на самоті, поцілував мене в губи, погладив моє волосся та сказав, що звичайна п'явка мені не підходить, адже я й так втрачаю чимало крові, але щойно це припиниться, нехай я нишком, щоб ніхто про це не знав, прийду до нього, бо у себе в кімнаті він тримає такого самця п'явки — «кровосісю», якого мені ще раніш не доводилося бачити і головною чеснотою якого є те, що він приємними вливаннями може відновити те, що я втратила. Я без жодних сумнівів повірила всьому тому, що він розповів, адже я його обожнювала, він був мені радше як брат, ніж як дядько, і тому я нікому нічого не сказала й, щойно ця моя неміч минула, негайно прийшла до його опочивальні, як він мені й наказав. «Де ж ця ваша велика кровосіся?» — запитала я у нього. «Вона вже готова, — сказав він, — але вона боїться світла і може робити свою справу лише в темряві. Тож приготуйся, — сказав він, — а я вже прилаштую її, куди слід». «Гаразд, — відповіла я. — Але ви повинні мені сказати, як я маю себе приготувати, Гарольде, адже я нічого не знаю про те, як з нею треба поводитися». «Роздягайся, — сказав він, — та лягай у ліжко».

І от прямісінько в нього на очах я стягла з себе геть увесь одяг, отака я була простодушна, та лягла в ліжко, як він і наказав, — худорляве наївне цуценя, без цицьок і хутра там, де треба, — і він задмухав свічку. «О, дорогий Гарольде, — вигукнула я, — прошу вас, ідіть ляжте поруч, бо я боюся укусу цього кровосісі в темряві». Гарольд нічого не відповів, але дуже швидко приєднався до мене в ліжку. «Як так? — вигукнула я, відчуваючи доторк його шкіри до мого тіла. — Ви що, й собі збираєтесь поставити цю п'явку? Невже у вас також була кровотеча?» «Ні, — засміявся він, — просто цю п'явку треба застосовувати саме у такий спосіб. Вона вже готова, моя дівчинко, а ти — готова?» «Ні, любий Гарольде, — вигукнула я, — мені боязко! А куди вона мене вкусить? Це буде дуже боляче?» «Вона вкусить там, де їй і годиться, — сказав Гарольд, — якусь хвилинку поболить, а потім буде доволі приємно». «Ну, що ж, — зітхнула я, — тоді перейдімо якнайшвидше від болісного до приємного. Але, прошу, тримайте мене за руку, щоб я не закричала, коли це створіння мене вкусить». «Ти не закричиш, — сказав тоді Гарольд, — бо я тебе цілуватиму».

І тієї ж миті він мене обійняв, поцілував, міцно затуливши рота, і, поки ми цілувались, я раптом відчула, як цей «кровосіся» мене жахливо вкусив, й отак я вже перестала бути дівчиною! Спочатку я заплакала, але не тільки від болю, про який він мене попередив, а й від того, що була вкрай стурбована, взнавши про природу цієї п'явки. Але, як Гарольд і обіцяв, біль швидко минув, і його велика п'явка кусала мене раз за разом мало не до світанку. І хоч я анітрохи не втомилася від цієї процедури, але п'явка мого Гарольда вже більше не була в змозі впиватись у мене і скидалася скорше на жалюгідного таргана або якусь мурашку, не гідну до роботи, яка при перших проблисках світла кудись ушилася. Саме тоді я і взнала про дивну властивість цієї тварини: бо ж як і укус блохи, який що більше чухаєш, то більше свербить, так і тут, коли це створіння мене вкусило, мені увесь час кортіло, щоб воно кусало мене й далі, і я постійно прагнула нещасного Гарольда та його «кровосісю», мов курець опію прагне своєї чаші. І хоча відтоді які тільки п'явки різного розміру й типу мене не кусали, — жодна з них не кусала так жахливо та жадібно, як п'явка мого милого Джона, — це бажання досі переслідує мене, так що я вся аж тремчу, як подумаю про великого самця «кровосісю»!

— Припини, прошу тебе, — заволав благально Ебенезер. — Я не можу більше це чути. Як ти називаєш його «дорогим дядьком» і «нещасним Гарольдом»?! Негідник, мерзотник, що так підло обдурив тебе, ту, яка його так любила і довіряла йому! Не п'явок він тобі підпускав, а п'явся розпалити в тобі сластолюбство і штовхнув назавжди твоє дівоче тіло на ліжко розпусти! Я проклинаю його й людей такого штибу!

— Ти кажеш це, а водночас і смакуєш, — усміхнулася Джоан, — і якби міг знайти собі таку ж милу дитину, якою була я, то з масним блиском в очах вчинив би так само, що аж пара з дупи йшла б. Ні, Ебенезере, не гани старого Гарольда, якого звела в могилу лихоманка і який ось уже кілька років спочиває у сирій землі, злягаючись з хробаками у студених покоях, що аж гай шумить. Я скажу, що така вже природа цих п'явок, що вони кусають, а ті, кого вони кусають, бажають цього, тож для мене загадка й диво, як так трапилося, що є стільки охочих до цих п'явок і навіть найкращі з них так швидко наїдаються досхочу, а твоя так довго залишалася голодною, і, як ти стверджуєш, аж цілих тридцять років? Невже ви якийсь несосвітенний тюхтій, сер? А може, ви належите до того дивного різновиду людей, які палають пристрастю лише до осіб власної статі? Я цього ніяк не збагну!

— Ані перше, ані друге, — відповів Ебенезер. — І тілом, і душею я чоловік, і те, що я досі залишаюся незайманим, — не зовсім мій вибір. Я уже давно готовий, але ж, щоб змолоти зерно кохання, крім товкачика, потрібна ще і ступка, і жоден чоловік не станцює один той танок, який слід танцювати у парі, а до цього вечора ще жодна жінка не звертала на мене уваги.

— Їй же бо! — засміялася Джоан. — Та хіба ж овечка бігає за бараном або курка за півнем? Хіба поле йде до плуга, щоб його зорали, або піхви надівають на меч? У тебе якийсь перекручений погляд на цей світ!

— Твоя правда, — зітхнув Ебенезер, — але ж мені геть нічого не відомо про мистецтво зваблення, та мені й терпіння завжди бракувало.

— Тю! То не