Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

Зараз було не до спостережень, це тоді, коли Соломія оглядала кімнату, вона зауважила, що поряд з квадратом лежить схожа за розміром, «плаха», чи як це назвати? Також квадрат, але вищий, прикріплений до підлоги металевими петлями. Ніби кришка роялю. Що це? «Для подіуму чи постаменту занизько», — подумалося тоді.

А зараз стало не до жартів. Клацнули замки вхідних дверей. Пролунали кроки. Перед Лободою, затуляючи їй шлях на вихід, став Степан Петрович.

— Отже, нишпоркою виявилася ця руда… — Він говорив ніби сам до себе.

Соломії видавалося, що усе вона спостерігає збоку. «Чудеса. Хтось посудом грюкне — здригаюся, про індика годі й згадувати. А тут — якась відокремленість. Ніби дивлюся кіно. Ніби — не мій віз, не мій перевіз, най туркоче, куди хоче. Тому і страху майже нема». Наступна думка була більш конструктивною. «Треба спробувати перехопити ініціативу. А там — як піде».

— Доброго дня, великий Батьку! Хоча, інколи Ви називаєте себе вічним Батьком, скажіть, що є більш правильним?

«Як піде» — виявилося занадто позитивним припущенням. Бо не пішло, полетіло… Голомозий різко штовхнув Соломію у груди обома руками.

Коли Лобода була підлітком, інколи її називали рудою бестією. Та треба розуміти, це за гострий язик, бо битися — Соломія й в школі не билася. Отож, втратила рівновагу, гепнулася задом на той квадрат підлоги. І він… О, Божечку! Поїхав униз. Разом з нею.

Господар бункера, не спускаючи очей з теракотового сарафана жінки, яка підступно пробралася у його потаємний світ, спритно крутив невеличке колесо, таке собі кермо, вмонтоване у книжкову полицю. Соломія обіруч схопилася за краї підлоги, що відпливала. Голомозий (о, які ж маленькі відстані у цій кімнаті!), не відриваючись від колеса, вдарив її по руці грубою підошвою свого черевика. «Добре, що по лівій», — майнула думка, загалом, недоречна.

Опускалася в темряву. Це тривало недовго, квадрат, з рипінням, подолав усього зо три метри. Пристрій загальмував на якійсь долівці.

Темрява глухою не була, нагорі ввімкнули світло, й воно впало сюди, через отвір над головою Лободи.

— Тепер говоритимемо. Із зайдою, якого прибрав, я поговорити не встиг. А хочеться розповісти про призначення, особливо тим, хто піде у безвість, і не завадить мені призначення виконати!

Нили, просто скімлили пальці лівої руки. Напівсидячи-напівлежачи, Соломія сперлася на праву.

—  І яку Афіну-Палладу для себе, бо в Зевса інша історія, ви сподівалися роздобути з чоловічої голови? Той, як кажете, зайда, він же не Бог, і явно не споріднена жінка, у лоно якої кортить увійти. Що можна знайти у його голові? Невже ви запліднили мужика, великий Батьку?

— Не торкайся своїм язиком того, що не для тебе, ідіотко. Я не розтинаю пусті черепушки, я прибрав його як сміття, не заглянувши туди, де нічого немає. По-лі-на. Ось Паллада! Не з голови з’явилася, але, але… Може бути наступний віраж, і те, що має з’явитися, проросте з її чрева у голову, може…

Лободі було важко втямити, скільки часу тягнеться цей неймовірний діалог. І що станеться, коли розмова скінчиться. Голомозий почне битися в істериці, чи як таке називається в психів? Полізе піна, він там, нагорі, буде качатися підлогою, втратить свідомість? Чи ні, він просто подасться кудись, лишивши її здихати у підвалі свого бункера. Або наважиться сплигнути сюди, і почне… Так, почне вбивати її. Як почне, так і закінчить, це зрозуміло.

Треба слухати. Врешті-решт, це цікаво. Ось промайнула майже точна цитата із записів, які бачила в комп'ютері: «Давні греки чинили справедливо, коли дозволяли батькові, дочка котрого втратила цноту, продати її у рабство. І дарма не написано у давніх греків, що так чинили тому, що вона зрадила саме Батькові!»

— Мені не потрібні боги, я сам інколи відчуваю себе земним втіленням Перуна!

Соломія почула, як відчиняються двері, потім другі, лунають швидкі кроки. «В маніяків не буває спільників» — встигла подумати вона перед тим, як згори почувся неочікуваний голос.

— Втіленням Пер-Дуна!

Віталій кинув це з ненавистю, і з удаваною лагідністю додав: «Дякую, що ти забувся зачинити свою халупу на замок…»

* * *

Лесечка обіймала Ліну, а Заєць, забувши, що ще вчора поза спину називав її анакондою, ніс приготовану для неї каву.

— Слухай мою команду, баришні! Сліз не лити — кавусю не солити! — гримів Ігор.

А на сусідньому подвір’ї Ден, босий, сидів на призьбі, і, здається, теж збирався заплакати. Віталій, звичайно, за руку його не водив. Він, Денька, був великим мужиком, порався по господарству, і нічого проти того, що Вітася їде чи йде у своїх справах, звичайно ж, не мав. Але увесь цей час, і в Пісках, і в дорозі, і тут — була традиція: друг Крук спокійно і коротко «вводіл єго в курс дєла», повідомляв, куди йде, коли мав би повернутися. А цього ранку в хлопця чогось так стискалося всередині, ніби вони знову потрапили під обстріл…

Розділ 19

«Альо, дядя Коля, тоїсть, друже Зоркий, це я. Віталій не у тебе? А не казав, куди він поїхав сутра? Та нєт, нічєго не случілось. І я не ссу. Только так мінє муторно, чогось так муторно, дядя Коля…»

(З телефонної розмови).

Нагорі, у бункері, билися. Відчайдушно, з гарчанням. «Ага!» — викрикнув високий голос, неподібний ні до того, яким Кравченко вбивав свої лекторські цвяхи, ні до того, яким ніс маячню про призначення. Проте верещав саме він. Удар у підлогу, а через хвилину Лобода почула інший звук — тріск, ніби щось розлетілося на друзки. І Віталій глухо, кілька разів, видавив: «блядь, блядь…».

У підвал (ось він, справжній бункер!) звалилося важке і велике. Соломія й не знала, яким чином їй вдалося відкотитися до стінки. Згори гупнула кришка, нанизу запанувала цілковита темрява.

Через кришку слова голомозого доносилися невиразно. «Очищу світ від вас… Від скверни… Свого не віддам… Засію чистим сім’ям те, що є моїм…» Кроки віддалялися.

На долівці Віталій застогнав крізь зуби, голосно проковтнув слину, заговорив:

— Шановна Лободо, як ви тут, він пошкодив вам? Ви на ногах? Тут обов’язково є вимикач. Якщо можете, шукайте. Я — зараз, я при тямі, лише помацаю кістки, ось, ось…

Соломія нарешті піднялася. Мовчки почала водити долонею по стіні, навпомацки перейшла до іншої, вдарилася коліном у якийсь предмет, рукою почула над ним клавішу. Огидне, мертво-синювате, так зване денне світло залило підземелля. Виявилося воно невеличким, навіть затишним, якби не це неприємне