Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

–      Через чотири дні конкурс патріотичної пісні. Що співатимемо, а  головне – хто? – повідомила й чекаю реакції. Ніхто в класі не відреагував. Я вже почала сумніватися в дієвості методу «вчи на власному прикладі». Мені ця гульня нагадувала стару добру казку «Колосок». Півень паше, а мишенята казяться від дурі. Підійшла до завуча й пояснила, що клас у огляді патріотичної пісні участі брати не буде, бо нічого не хочуть робити.

–      Да ви що? Як не хочуть? На концерті гості з РОНО будуть. Примусьте їх як-небудь. Вплиньте! – чекала мене відповідь.

–      Але ж як їх можна примусити? – розгублено розводила  руками  я.

–      Не знаю. Чому вас там в інституті вчили? Придумайте щось. Робіть що хочете, але номер має бути!

     І що тут поробиш?  В перші дві години в мене була  легка паніка з  внутрішнім  монологом: «А не кинути всю цю школу до чортів і жити вільною та щасливою?». Потім, повільно простуючи додому, купила морозива  й, насолоджуючись смаком полуничного «зимового десерту», переглянула  свої позиції.

  Невже я даремно вчилася у музичній школі по класу фортепіано? А як я співала на капусниках  в інституті! Всі замовкали й  слухали, слухали… А потім  бігали за мною й просили заспівати ще.  Причому,  більшість  пісень я складала сама. Які були  творчі часи!  Ну, і  щоб я та  не знала патріотичної пісні? Та скільки заманеться! Коли дісталася квартири, то кинулася шукати  в пісенниках  текст  улюблену  «Баладу про мальви»,  Навіть якщо б не знайшла у зошиті,  до якого вписувала усі пісні з нотами, що особливо подобалися, все одно в пам’яті чітко  відтворилося:

Заснули мальви бiля хати,

Iх мiсяць вийшов колихати.

I тiльки мати не засне, мати не засне,

Жде вона мене.

I тiльки мати не засне, мати не засне,

Жде вона мене.

О, мамо рiдна, ти мене не жди,

Менi в наш дiм нiколи не прийти.

З мойого серця мальва проросла,

I кров’ю зацвiла.

Не плач же, мамо, ти ж бо не одна –

Богато мальв насiяла вiйна.

Вони шепочуть для тебе восени:

«Засни, засни, засни, засни...»

  Декілька разів залишилася після уроків і прорепетирувала в актовій залі з молодою  вчителькою музики Зоєчкою, випробувавши шкільне піаніно.

    Коли від усіх класів виступили, я набралася хоробрості,  вийшла й оголосила:

–      На жаль, учні мого класу  не знають жодної патріотичної пісні, грати ні на чому не вміють і співають  абияк. Тому  я  взяла на себе таку місію, - і, не давши оторопілому завучу втратити свідомість, заспівала.  Про що страшенно  пожалкувала. З того часу, коли  потрібно й не потрібно було просили співати й виступати. Ініціатива карається. Переконалася вкотре.

–      Ну і нафіга було так  ганьбити на всю школу? – сердито спитав  Рома.

–      А як з вами?  Наступного тижня КВК між  десятими та одинадцятими класами. Мені накажете  теж за всіх вас віддуватися? – роздратовано питала у  своїх підопічних. Ті  опустили голови.

–      Ну чо зразу сама? Збацаєм ми команду. І назва вже  готова -  «Шалені бешники».

 З того часу лід, як кажуть, тронувся.  Не всі, не раптом, як мені того хотілося,  а поступово, приглядаючись, з боязню ці звіркуваті діти  починали  жити шкільним життям.

   Тільки все почало налагоджуватися з моїм десятим класом, як зійшов з котушок  8-А. Їм здалося, що я була надто суворою й вимогливою, коли виставила  десять двійок за самостійну й примусила її переписати, тому зі мною почали боротьбу, як з колорадським жуком. Зміст боротьби полягав у дитячому принципі: вона нам робить погано – ми їй зробимо теж погано, тільки втричі гірше.

   Ініціатором бойкоту став Вітя Лобов, в класі просто Лоб – міцний сильний, але, як би так висловитись коректніше, не дуже розумний та працелюбний лідер.  Він запропонував класу( мені потім розповіли  учні  все того ж  8-А): «Братва, коли  літераторша зайде в клас, то ми її не бачим і не чуєм, зрозуміли? Кричим, розмовляємо, пишемо, читаємо. Робимо маленький  бедламчик. Нехай  репетує – не реагуємо. Перевірка на вошивість».

    А це був на всяк випадок п’ятий урок.   За попередні чотири я дико втомилася. Отак увійшла, а там мініармагедон: галас неймовірний, на мене ніхто ніякої уваги не звертає. По очам дітей, по фальшивій їхній активності  я здогадалася, що все це  цирк чистої води, от тільки дресированих ведмедів не вистачає для колориту. Через що це все завелося, мені  було зрозуміло.  Не хочуть переписувати самостійну.

Внутрішнє «я» питало: що робити? І дійсно, а які варіанти? Крику й погроз діти чекали, тому сто відсотків, що не відреагують, так само, як на вмовляння й прохання «помилувати» та не виносити мозок втомленому замученому педагогу. Кликати когось з начальства для присмирення – себе втратити в очах того ж начальства й в очах дітей. А потім, що ж тоді на кожен урок  кликати директора?

Креативність підказувала й інші варіанти.   Наприклад, вдати  втрату свідомості: завалитися тут посеред класу й нехай побігають.  Або два пальці в рота й свиснути не гірше Солов’я-розбійника (я ж умію!) – щоб люстри закачалися й у діток щелепи до підлоги поприлипали. Діти цього не чекали стопудово, на п’ять хвилин стовбняк гарантовано.  Але де тоді етика?  Я ж вчитель, приклад для наслідування. Знову паличка-виручалочка: хитрість – якісна дипломатія.   Думала рівно  п’ять хвилин, спокійно сидячи на стільці( перед цим перевірила його на  наявність кнопок, клею та інших приколів). Дякувати, Бог наділив мене фантазією. Як казав мій старший братик: «Соня, ти особистість творча: то твориш, то витворяєш, а головне – не зрозуміло коли що саме ти обрала».

   Знайшла шматок крейди й великими літерами вивела на дошці: «Хвилину вашої уваги. Хочу вам подякувати». Діточки здивувалися, затихли: вони мені урок зривають, а я їм хочу дякувати за щось – невидане дійство.