Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

І цей  дурдом – звичайна школа,

Де важко чомусь здивуватись,

Але, здається,   я нею хвора,

І не збираюсь лікуватись.

     У будь-якій роботі   завжди наступає  такий  момент, коли  зупиняєшся й намагаєшся розставити  все по поличках або принаймні задати собі питання: «Навіщо все це?». Коли мене питав тато,  якого біса я так парюсь в школі, відповідала нечесно, але  аргументовано: « Диплом відпрацьовую!». Для тих, хто не в курсі, після закінчення  будь-якого навчального закладу потрібно неодмінно  попрацювати три роки  за спеціальністю, щоб диплом не перетворився на красивий, але непотрібний   папірець.  А от собі дати відповідь, що мене утримувало в школі,  було набагато складніше. Якась внутрішня потреба розвинулася, схожа на хворобу. Так, я захворіла школою.

   На другому тижні  моєї роботи в школі я стала  свідком  цікавої  ситуації. Тиждень добігав кінця й п’ятниця обіцяла  завершитися увечері морозивом та смачною вечерею. На великій перерві, коли вся школа товклася в їдальні, і старші гнобили менших ( наша дідівщина  починається ще з дитячого садочка!) я вирішила віднести журнал 8-А до вчительської.  Почувши тихеньке схлипування під сходами,  несміливо зазирнула туди й побачила п’ятикласницю Віку Золотухіну. Ця тихенька  дитина ніколи не привертала до себе уваги,  ніколи не помічала, щоб її хтось ображав.  На мої поривання з’ясувати причину сліз, Віка відштовхнула мене й  втекла.  У мене залишився гидкий після смак, коли ото відкусив огірок,  а він виявився гірким.  Після уроків я зачинилася у себе в підсобці перевіряти зошити й  стала свідком  цікавої розмови чергових  дівчат-п’ятикласниць.

- Та ти шо? І ти впевнена? – питала   одна.

- Голову даю на відсіч. Всі вони інопланетяни. На себе  вдягли людську шкіру, от і схожі на людей. А як поскидають, та як засвітять очима-лазарями, то спопелять до кісток, - лякала своїми фантазіями інша.

- Чому ж не знищили усіх досі? – доречно питала  перша.

- А вчити вони кого будуть? У них потреба така – вчити, двійки ставити, лякати, щоб ми всі боялися, тоді енергію отримують.

- І  то правда. А як перевірити?

- А підійти й здерти з голови перуку. За нею й шкіра заразом злізе, - переляканим голосом запевняла  друга дівчинка.

- А звідки ти все це знаєш? – цікавилася перша.

- Золотухіна розказала. Вона передачу  дивилася. У них тато поставив  таку круглу велику  тарілку, то каналів до фіга. Таке розказують…

   В цей момент у мене випала з рук  ручка, бо я уявила, що по тєліку показують, дівчата почули й втекли.  А я не знала: чи то сміятися, чи то плакати?  Зрозуміла три речі. Перша –  шкідливо мати багато каналів, бо засмічує маленький  мозок несформованої психіки дитини. Друге: діти бачать в учителях  інопланетян і загрозу їхньому існуванню. Третє: треба  терміново піти до Золотухіної  й  переконати, що вчителі – не інопланетяни, тому що скоро вона  переконає усю школу у зворотньому. Як перконати? Дати можливість здерти перуку.

   Пригадалося, як  казала  моя чудова вчителька української мови та літератури Ганна Павлівна, що в кожному класі чи то колективі є лідер, від якого залежить і настрій, і поведінка, і атмосфера класу. З ним або  потрібно потоваришувати, або прибрати, щоб не заважав. Я збиралася йти й  товаришувати із Золотухіною, щоб вона не  лякала  всіх дітей  школи. 

З п’ятикласниками було не так важко. Там можна було чітко й швидко визначити і лідера, і  проблему. Важче із старшими. Наприклад, у своєму класі я не бачила лідера. Ні, він був, мав бути, але я його не бачила. Усі учні класу здавалися інертною сірою масою, не здатною  на керівництво.

–      За тиждень  буде перевірка класних куточків, - оголосила я розпорядження завуча своєму 10-Б на класній годині. Всі ліниво  подивилися на мене, от тільки не сказали  вголос « а нафіга це нам?». А говорити й не потрібно було. Я це все прочитала  на їхніх байдужих обличчях.

– Потрібно оновити куточок, зробити більш яскравим, якимось дорослим, а то  купа  дитячих  іграшок намальована. Ви вже  десятий клас. Хто у вас  чудово малює? – пропонувала новий фронт роботи.

–      У-у-у, - загудів клас. Посиділи так хвилин п'ятнадцять, ніхто не захотів братися за малювання. Тоді я ще не знала, що Загорська Наташа – справжній художник, та й сама Ната боялася мене, в душі вважаючи, як і Золотухіна, мінімум драконом, що ранками перевтілюється на вчительку, максимум – прибульцем з невідомої планети. Одним словом – з різних ми світів, діаметрально протилежних.

    Не скажу, що я була  в захваті від  того, що всі вихідні мені довелося придумувати концепцію класу й втілювати її на шматку ватману. Але я так захопилася, що вийшло дійсно непогано.    Замалювала   ватман темно-синьою гуашшю, накрапала білою фарбою, немов зірки, й розставила  умовні планети навколо сонця. У верхньому правому кутку розмістила яскраву назву «Галактика 10-Б», нижче – список учнів, ліворуч – кишеньку для активу  класу, ще нижче  - місце  для  листівки, щоб вітати іменинників.

Куточок 10-Б посів перше місце шкільних  куточків, і мене  при всій школі  на лінійці вітали з чудовою  роботою, вручили великого торта немов для класу, який непогано попрацював.  На єхидне питання Славіка: «А коли  жерти тортяку будемо?», я теж  уподібнилася до  рівня моїх підопічних і нахабно відповіла:

–      Ви – ніколи! Це мені за МОЮ працю!

   Не  повірили. Все ж чекали, що передумаю й пригощу. Вирішила, якщо вже  виховувати, то серйозно й до кінця. Тому торта забрала додому – на три вечері вистачило, влаштувала собі дольче віту, що українською – солодке життя.

–      Діти, в п’ятницю  генеральне прибирання в класі, - оголосила я в четвер, наперед знаючи, що ніхто не прийде. Нічого, я сама під музику поприбирала, а в понеділок на уроці наголосила, наскільки в класі стало чистіше й  свіжіше. Можливо, мені здалося, але в декількох  очах я прочитала  сором.