Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Енцо кивнув, погоджуючись, але я зрозуміла, що тривога за Лілу наростала в ньому з кожною сходинкою, як наростала вона і в мені, і він почувався винним, що відволікається на ці балачки. Він відчинив вхідні двері і голосно повідомив: «Ми прийшли». Тоді вказав мені двері, наполовину засклені матовим склом, крізь яке соталося слабке світло. Я легенько постукала й увійшла.

26

Ліла лежала на розкладному ліжку, повністю одягнена. Біля неї спав Дженнаро. «Заходь, – сказала вона, – я знала, що ти прийдеш. Дай мені цьом». Я поцілувала її в щоки, сіла на порожнє ліжечко, де, мабуть, спав її син. Скільки часу минуло, відколи я бачила її востаннє? Вона ще більше схудла, стала ще блідіша, мала червоні очі, потріскані крила носа, на довгастих долонях – сліди порізів. Тихим голосом, щоб не розбудити дитину, вона заговорила, не зупиняючись: я бачила тебе в газетах, гарний маєш вигляд, чудова зачіска, я все про тебе знаю, знаю, що виходиш заміж за професора і виїздиш до Флоренції, ти молодець, вибач, що примусила тебе приїхати о такій порі, у мене голова туманіє, все розлазиться, мов стінні шпалери, як добре, що ти тут.

– Що сталося? – спитала її я й нахилилася, щоб погладити їй руку.

Того запитання, того жесту було для неї занадто. Вона витріщила очі, затремтіла й висмикнула руку.

– Зі мною щось недобре, – сказала вона, – але зажди, не бійся, я зараз заспокоюся.

Вона заспокоїлась. Тихо, майже по складах промовила:

– Я покликала тебе сюди, Лену, бо хочу, щоб ти дала мені одну обіцянку, і я довіряю тільки тобі: якщо зі мною щось станеться, якщо мене заберуть у лікарню або замкнуть у божевільні, якщо я десь пропаду, ти повинна забрати до себе Дженнаро, повинна опікуватися ним, він має рости у твоєму домі. Енцо добра, порядна людина, я йому довіряю, але він не може дати дитині того, що можеш дати ти.

– Чому ти так кажеш? Що з тобою? Поясни мені, я нічого не розумію.

– Спершу пообіцяй.

– Гаразд.

Вона знов затрусилася, і я аж злякалася.

– Ні, сказати «гаразд» не досить. Мусиш тут і зараз запевнити, що дитиною опікуватимешся ти. Якщо тобі потрібні будуть гроші, знайди Ніно, скажи, що необхідна допомога. Але пообіцяй мені, що дитину виховуватимеш ти.

Я непевно глянула на неї й пообіцяла. А тоді слухала її цілу ніч.

27

Я, мабуть, востаннє розповідаю про Лілу з усім багатством подробиць. Пізніше її образ дедалі більше тьмянів перед очима, а відомостей про її життя я діставала щораз менше. Шляхи наші розійшлися, і ми віддалилися одна від одної. Але попри це, навіть коли я жила в інших містах і ми практично не зустрічалися, навіть коли вона не давала про себе звісток, а я намагалася не розпитувати про неї, все одно її тінь то штрикала, то гнітила мене, то сповнювала гордістю, то збивала пиху, не даючи спокою.

Цей стимул потрібен мені навіть зараз, коли я пишу. Я хочу, щоб вона була присутня, тому й пишу це. Хочу, щоб вона щось викреслювала, щось привносила, щоб збагачувала нашу історію, додаючи до неї, залежно від настрою, усе те, що вона знала, сказала або подумала: про те, як вона опинилася сам на сам з фашистом Джино, як зустрілася з Надею, донькою викладачки Ґальяні; про те, як знову прийшла в той будинок на проспекті Вітторіо Емануеле, де раніше почувалася незатишно; про те, як без ілюзій подивилася на свій сексуальний досвід. Коли я її слухала, мене то охоплювало збентеження, то пронизував біль, і лише кілька разів я перервала її довгу оповідь. Але про це розповім пізніше.

28

Після того як «Блакитна фея» перетворилась на леткий попіл у багатті на фабричному дворі, Ліла повернулась до роботи. Не знаю, як сильно вплинула на неї наша зустріч, цілими днями вона, напевно, почувалася нещасною, але причини не дошукувалась. Вона знала, що деякі речі завдають болю, і стала чекати, поки нещасливість ця не перетвориться спершу просто на поганий настрій, тоді на легкий смуток, а відтак на нормальну буденну заклопотаність: треба ж подбати про Дженнаро, позастеляти ліжка, прибрати в помешканні, випрати й випрасувати одяг Дженнаро та Енцо, та й свою одежу теж; зварити їсти для них трьох, відвести Ріно до сусідки, давши їй тисячу вказівок, побігти на фабрику, терпіти там тяжку працю та знущання, повернутися і зайнятися сином, зокрема трохи поспілкуватися з дітьми, з якими він бавився, приготувати вечерю, утрьох повечеряти, укласти спати Дженнаро, поки Енцо прибирає зі столу і миє посуд, повернутися на кухню і засісти разом з ним за навчання – адже для Енцо це було дуже важливо, і вона, хоч і втомлена, не хотіла йому в цьому відмовляти.

Що вона знайшла в тому Енцо? Загалом, гадаю, те ж саме, що шукала у Стефано та Ніно: спосіб нарешті розставити все на свої місця. Але якщо Стефано, коли з нього опала завіса грошей, виявився людиною безпринципною і небезпечною, а Ніно, коли з нього опала завіса розуму, здимів, залишивши по собі чорний біль, Енцо поки що здавався їй нездатним на прикрі несподіванки. Вона знала його з початкової школи, з якихось незрозумілих причин завжди поважала, а тепер він став таким цілеспрямованим у кожному русі чоловіком, таким рішучим стосовно світу і таким лагідним з нею, що вона виключала можливість, що він раптом виявиться зовсім іншим.

Разом вони, звісно, не спали, Ліла не могла себе до цього примусити. Кожен зачинявся у своїй кімнаті, і вона слухала, як він ходить за стіною, аж поки все не затихало і не лишалися тільки звуки, що долинали з інших квартир та з вулиці. Попри втому їй не спалося. У темряві всі причини її нещастя, які вона обачно не називала, змішувалися в голові й зосереджувалися на Дженнаро. Вона замислювалась: «Ким стане цей хлопчик?» Думала: «Мені не слід називати його Рінуччо, це схилятиме його до вживання діалекту». Міркувала: «Мушу подбати і про тих дітей, з якими він грається, щоб у їхньому товаристві він не набрався поганого». Визнавала: «Часу в мене обмаль, я вже не та, що колись, більше нічого не пишу, не читаю книжок».

Іноді вона відчувала в грудях якийсь тягар. Була глупа ніч, вона тривожилася, вмикала світло, приглядалась до сонного сина. Від Ніно у Дженнаро не було майже нічого, він радше нагадував її брата. Змалку хлопчик