Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

і на крок не відступав від неї, а тепер він нудьгував, верещав, хотів бігти гратися, огризався. «Я дуже люблю його, – міркувала Ліла, – але чи справді я люблю його таким, яким він є?» Нехороше запитання. Що більше вона придивлялася до сина, то більше розуміла: хоч сусідка завжди називала його розумником, виростає він не таким, яким вона хотіла його бачити. Вона відчувала, що ті роки, які вона присвятила лише йому, нічого не дали. Тепер їй здавалося неправдою те, що вдача людини залежить від того, як минуло її раннє дитинство. Важливо бути наполегливим, а наполегливості в Дженнаро катма, як, зрештою, і в неї. «Мене весь час заносить, – казала вона собі, – зі мною щось не те, і з ним теж щось не те». Тоді соромилася цих своїх думок і шепотіла сонному хлопчикові: «Ти молодець, уже вмієш читати й писати, знаєш додавання і віднімання, мати твоя – дурепа, їй ніколи не догодиш». Цілувала малого в чоло й вимикала світло.

Але сон не йшов, особливо в ті дні, коли Енцо вертався пізно і відразу йшов спати, не кличучи її до навчання. У таких випадках Ліла уявляла собі, що він, мабуть, зустрічався з повією або коханкою – якоюсь робітницею на тій фабриці, де він працює, активісткою комуністичного осередку, куди одразу вступив. «Чоловіки так уже влаштовані, – думала вона, – принаймні мої знайомі: мусять весь час трахатися, інакше почуваються нещасливими. Маю сумнів, що Енцо інший, з якого дива. Зрештою, я його відштовхнула, залишила спати самого, тож не мені чогось вимагати». Вона тільки боялася, що він закохається і прожене її. Її не хвилювало, що вона опиниться без даху над головою, – вона ж працювала на ковбасній фабриці і міцно стояла на ногах, і за цих обставин, як не дивно, почувалася набагато краще, ніж коли вийшла за Стефано і мала купу грошей, але мусила коритися йому. Її скоріше лякало, що їй бракуватиме шляхетності Енцо, уваги, з якою він ставився до всіх її тривог, спокійної сили, якою віяло від нього і завдяки якій вона врятувалася спершу від відсутності Ніно, а відтак від присутності Стефано. Тим паче, що в її теперішньому становищі він єдиний давав їй розраду, вбачаючи в ній надзвичайні здібності.

– Знаєш, що це означає?

– Ні.

– Прочитай уважно.

– Це німецька, Енцо, я не знаю німецької.

– А ти напружся трохи, то й зрозумієш, – казав він їй, трохи жартома, а трохи і всерйоз.

Хоч вона скінчила тільки п’ять класів початкової школи, Енцо, який завдяки значним зусиллям врешті отримав атестат про середню освіту, вважав її набагато кмітливішою від себе і приписував їй неймовірну здатність швидко опановувати будь-який предмет. І коли він суто інтуїтивно здогадався, що не лише мови програмування електронних обчислювальних машин визначатимуть майбутнє людського роду, а й люди, які першими вивчать їх, відіграють нечувану роль в історії, він одразу звернувся до неї.

– Допоможи мені.

– Я втомилася.

– Наше життя жалюгідне, Ліно, треба щось міняти.

– Мене таке життя влаштовує.

– Дитина цілий день з чужими людьми.

– Дженнаро уже виріс, не можна тримати його весь час під скляним ковпаком.

– Поглянь на свої руки, вони геть зіпсовані.

– Це мої руки, можу робити з ними, що хочу.

– Я хочу заробляти більше, заради тебе і Дженнаро.

– Дбай про свої справи, а я дбатиму про свої.

Так грубо вона відповідала завжди. Енцо записався на заочні курси – недешеві для їхньої кишені – які передбачали періодичне надсилання виконаних завдань у міжнародний центр обробки даних в Цюриху, де їх перевіряли і відсилали назад з виправленнями. Поступово він втягнув у це Лілу, і вона таки взялася допомагати йому. Але тепер вона поводилася цілком інакше, ніж з Ніно – тоді вона прагнула всілякими способами довести йому, що здатна допомагати в усьому. Навчаючись разом з Енцо, вона була спокійна, не намагалася переплюнути його. Ті вечірні години, які вони присвячували навчанню, були для нього додатковим зусиллям, а для неї заспокійливим засобом. Може, саме тому в тих нечастих випадках, коли він повертався пізно і не потребував її допомоги, Ліла не могла заснути й тривожно прислухалася до дзюркоту води у ванній, якою, як вона собі уявляла, Енцо змиває зі свого тіла сліди зв’язку з коханками.

29

На фабриці – вона відразу це зрозуміла – важка праця викликала в людей бажання займатися сексом не з дружиною чи чоловіком удома, куди вони верталися змучені і без жодних бажань, а просто на роботі, вранці або пополудні. За кожної нагоди чоловіки розпускали руки, чіплялися до всіх жінок, які траплялися на шляху; жінки ж, особливо немолоді, сміялися, випинали груди, закохувалися, і кохання ставало розвагою, яка полегшувала важку працю й розганяла нудьгу, даючи ілюзію справжнього життя.

З найперших днів її роботи чоловіки намагалися панібратствувати з нею, немов принюхуючись. Ліла відштовхувала їх, вони сміялися і йшли геть, наспівуючи пісеньки з непристойними натяками. Якось уранці, щоб остаточно поставити крапки над «і», вона мало не відірвала вухо одному чолов’язі, коли він, проходячи повз неї, бовкнув щось сороміцьке й цьомнув у шию. Був то сорокарічний красень на ймення Едо, який підсипався до всіх жінок і добре вмів розповідати солоні дотепи. Ліла вхопила його за вухо, з усієї сили скрутила його, уп’явшись нігтями у вушну раковину, і не відпускала, хоч той репетував, намагаючись водночас захиститись від її стусанів колінами. Після цього вона, люта, мов чорт, пішла до Бруно Соккаво скаржитись.

Відколи Бруно взяв її на роботу, Ліла бачила його лише кілька разів, мимохідь, не звертаючи на нього особливої уваги. Натомість за цієї нагоди вона змогла добре придивитися до нього – він підвівся з-за бюрка, як це роблять джентльмени, коли в кімнату заходить дама. Лілу охопив подив: набрякле лице, затуманені переситом очі, кремезний тулуб, а особливо дивував червоний колір обличчя, який, мов магма, виділявся на тлі смолянистого волосся і білих, як у вовка, зубів. Замислилась: що спільного в цього суб’єкта з тим хлопцем, студентом права, приятелем Ніно? І відчула, що між тими часами на Іскії і теперішньою ковбасною фабрикою ніякого зв’язку немає: між ними простягалася прірва, і під час стрибка з одного боку цієї прірви на другий – можливо, тому, що батько його захворів і тягар турботи (і боргів, як казав дехто) раптом упав на його плечі – Бруно знікчемнів.

Вона виклала йому свої претензії, і він засміявся.

– Ліно, – сказав він з пересторогою, – я зробив тобі послугу, але ти не маєш