Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

тому наше одруження було перенесене з осені на весну, і це дозволило моїй матері далі провадити війну, щоб запопасти мої гроші. Я намагалась уникати надто гострих конфліктів, старалась довести їй, що не забуваю про родину. Після проведення телефону я заплатила за побілку коридору й кухні, поклеїла в їдальні нові квітчасті шпалери фіалкового кольору, купила Елізі пальто, придбала на виплат телевізор. Тоді я вирішила подарувати щось і собі: записалася в автошколу, легко склала іспит і отримала водійські права. Мати аж роздратувалася:

– Ти так любиш викидати гроші на вітер! Навіщо тобі права, якщо не маєш машини?

– Знадобляться згодом.

– Хочеш купити собі машину, так? Скільки у тебе насправді грошей?

– Це не твоя справа.

Автомобіль мав П’єтро, і після одруження я збиралася ним користуватися. Коли він знов приїхав у Неаполь, тепер уже автівкою, і привіз своїх батьків познайомитися з моїми, то дав мені поїздити за кермом по старому і новому районах. Я проїхала головною вулицею, повз початкову школу та бібліотеку, піднялася вуличками туди, де жила Ліла після одруження, повернулась назад, проїхала повз скверик, і ця поїздка за кермом була єдиною приємною подією того дня, яка мені запам’яталася. Потім був жахливий пополудень, після якого відбулася страшенно довга вечеря. Ми з П’єтро докладали всіх зусиль, аби якось визволити обидві родини з полону збентеження – ці світи були такі далекі один від одного, що постійно западала безкінечна мовчанка. Коли родина Айрот поїхала геть, навантажившись величезною кількістю залишків їжі, які їм впихнула моя мати, мені раптом здалося, що все це якесь суцільне непорозуміння. Я походжу з цієї родини, а П’єтро з тієї, у тілі кожного з нас криються риси наших предків. Яким буде наше подружнє життя? Що на мене чекає? Що переважить – подібності чи відмінності? Чи зможу я написати ще одну книжку? Коли і про що? Чи підтримає П’єтро мене? А Аделе? А Маріароза?

Якось увечері, коли мені в голові кружляли подібні думки, з вулиці мене хтось покликав. Я відразу впізнала голос Пасквале Пелузо і підбігла до вікна. Побачила, що він не сам, з ним був Енцо. Я стривожилась. Хіба о цій порі Енцо не повинен бути вдома, у Сан-Джованні-а-Тедуччо, з Лілою та Дженнаро?

– Можеш спуститися вниз? – гукнув мені Пасквале.

– Що сталося?

– Ліна нездорова і хоче тебе бачити.

– Уже йду, – сказала я і кинулася сходами вниз, хоч мати кричала мені вслід: «Ти куди так пізно, вертайся!»

25

Я вже давно не бачила ні Пасквале, ні Енцо, але ми не обмінялися звичними люб’язностями, бо вони прибули заради Ліли і відразу перейшли до справи. Пасквале відростив собі бороду на манір Че Ґевари, і я подумала, що йому личить. Очі здавалися більшими й виразнішими, густі вуса прикривали зіпсовані зуби, навіть коли він сміявся. А от Енцо не змінився, був, як завше, мовчазний і зосереджений. Тільки коли ми сіли в старе авто Пасквале, я усвідомила, як дивно бачити їх разом. Я була переконана, що ніхто в нашому районі більше не хоче знатися з Лілою та Енцо. Але, схоже, усе було не так: Пасквале навідувався до них, привіз Енцо до мене, Ліла послала їх разом до мене.

Як усе було, розповів мені Енцо – лаконічно й послідовно, як зазвичай. Після роботи на будівництві поблизу Сан-Джованні-а-Тедуччо Пасквале мав завітати до них на вечерю. Енцо і Пасквале прийшли о сьомій годині, але Ліли вдома не було, хоч вона зазвичай поверталася з фабрики о пів на п’яту. Помешкання було порожнє, Дженнаро був у сусідки. Вони взялися готувати їсти, Енцо нагодував хлопчика. Ліла з’явилася лише близько дев’ятої, дуже бліда й знервована. На запитання Енцо і Пасквале не відповідала. Лиш сказала переляканим голосом: «У мене випадають нігті». То була неправда, Енцо подивився на її руки – нігті були на місці. Тоді вона розсердилася й зачинилась у своїй кімнаті разом з Дженнаро. Через якийсь час гукнула з кімнати, щоб вони поїхали подивитися, чи я вдома, бо вона мусить терміново поговорити зі мною.

Я спитала в Енцо:

– Ви посварилися?

– Ні.

– Їй стало погано, вона поранилась на роботі?

– Здається, ні, не знаю.

Пасквале сказав мені:

– Не варто хвилюватися. Б’юсь об заклад, що тільки-но Ліна тебе побачить, то відразу заспокоїться. Я такий радий, що ми тебе знайшли, ти ж тепер велике цабе, мабуть, геть заклопотана.

Я стала заперечувати, але на доказ він процитував ту давню статтю в «Уніті», й Енцо схвально кивнув – він теж її читав.

– Ліла теж її бачила, – сказав він.

– І що сказала?

– Їй дуже сподобалось фото.

– Проте, – буркнув Пасквале, – вони тут стверджують, що ти студентка. Мусиш написати в газету і пояснити, що ти вже дістала диплом.

Він нарікав на те, що «Уніта» забагато уваги приділяє студентам. Енцо погодився з ним, їхні балачки не надто відрізнялися від тих розмов, які я чула в Мілані, тільки лексикон був не такий вишуканий. Було зрозуміло, що Пасквале хотів розважити мене бесідою на теми, гідні особи – хоч вона і їхня подруга, – про яку писали в «Уніті», ще й помістили її фото. А може, таким чином вони просто хотіли прогнати тривогу, свою і мою.

Я прислухалася до їхньої розмови. Одразу стало зрозуміло, що вони зблизилися саме завдяки політичним уподобанням. Вони часто бачилися після роботи, на зборах партійного осередку чи якогось комітету. Я слухала, іноді з увічливості вставляла слівце, вони відповідали, а тим часом мені ніяк не виходила з голови Ліла. Її явно мучив якийсь неспокій, хоч вона завжди була такою витривалою. Дорогою до Сан-Джованні мені стало зрозуміло, що вони пишаються мною. Зокрема, Пасквале уважно ловив кожне моє слово і часто поглядав на мене в дзеркальце заднього виду. Хоч його звичний сиромудрий тон нікуди не подівся – він же був секретарем районного відділку комуністичної партії, – насправді він шукав у моїх політичних висловлюваннях підтвердження того, що він робить усе правильно. І справді, коли він відчув підтримку з мого боку, то трохи зажурено пояснив, що разом з Енцо та іншими він тепер бере участь у жорстокій сутичці всередині партії, більшість членів якої – сказав він скрушно, вдаривши руками по кермі – воліє чекати, аж доки Альдо Моро[4] свисне їм, як свищуть слухняному собаці, тоді як треба перестати зволікати і ставати до бою.

– А ти як думаєш? – спитав він.

– Твоя правда, – мовила я.

– Ти молодець, – урочисто похвалив він мене у відповідь, поки ми