Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Після вчорашньої вечері я виконую цю його команду раніше, ніж встигаю задуматися. Навіть не уявляла, що так легко піддаюся дресурі.
Паляниця тут же опиняється у мене в роті. Смачна.
Рі-одо справді знову мене годує. Шматочок за шматочком. І мені доводиться їсти, намагаючись не подавитись під поглядом Чотжара. Спочатку здивованим, а потім якимось занадто уважним і гнітючим.
− Недоторканна. Пам'ятаєш, Чотжаре? − кидає загрозливо мій господар, від якого не сховалося те, як дивиться на мене його слуга.
Той здіймає погляд на рі-одо і, криво посміхнувшись, схиляє голову.
***
Поки рі-одо був поруч, віддаючи Чотжарові розпорядження щодо мене і мені щодо того, що робити за його відсутності, я якось навіть не замислювалася про те, що от-от доведеться залишитися з безмовним наодинці. Лише підтакувала.
Так, зроблю. Так, навчуся. Так, постараюся.
Але от зі сніданком покінчено. Господар, прихильно поплескавши мене по маківці, підіймається з дивана. І йде до того самого ліфта, яким ми вчора з ним сюди піднялися.
А я залишаюся на отоманці. І Чотжар навпроти. Спостерігає за мною, схиливши голову набік з якимось, я б навіть сказала, м'ясоїдним інтересом. Моторошний. І незрозумілий зі всіма цими своїми поглядами. Може, він мене взагалі хоче зжерти, і лише слово господаря його стримує?
Чорт. Мені страшно.
Підриваюся на ноги й стрімголов кидаюся слідом за рі-одо. Широкою дугою обігнувши свого наглядача.
− Мій пане, можна спитати?
Він зупиняється, повільно обертаючись. Окидає мене здивованим поглядом.
− Я поспішаю, звірятко, − кидає холодно.
Ох. Цей різкий тон, як цебро крижаної води на голову. Заморожує на ходу, зупиняючи всі безглузді пориви.
− Вибачте, − прошу, стиснувши руки й опустивши голову. Ховаючи очі. І свої почуття.
Кілька секунд рі-одо мовчить. І від його пильного погляду мурашки по шкірі бігають. Але я чую тихий шурхіт його одягу. І чоловік підходить до мене. Жорсткі пальці хапають за підборіддя, змушуючи подивитись йому у вічі.
− Що ти хотіла спитати, Ліно?
− Лише про те, коли ви повернетеся, пане, − шепочу, заворожено занурюючись в темряву його очей. Вже далеко не таку холодну. – Просто… я чекатиму.
– Чекатимеш? – примружується він.
– Так. Дуже, – відповідаю абсолютно щиро. Як би він сам мене часом не лякав, з ним я почуваюся, може й не в безпеці, але хоча б захищеною.
В очах господаря спалахує подив. Але поступово він змінюється справжнісіньким задоволенням від моїх слів.
− Я повернуся до кінця світлового дня, звірятко. У нас залишилося не так багато часу, щоб підготувати тебе до прибуття в мій дім, – повідомляє він, проводячи пальцем по моїх губах. Натискаючи та змушуючи їх розкрити. − Будь слухняною дівчинкою, і я подумаю, як тебе винагородити.
І перш ніж відпустити, зминає мій рот у короткому вимогливому поцілунку. Та такому гарячому, що я ще з хвилину стою потім, дивлячись на стулки дверей, що зачинилися за ним, і торкаючись припухлих губ пальцями. Намагаючись збагнути, що в його розумінні може зійти за винагороду.
До тями приходжу, лише коли чую позаду дивний шиплячий звук, схожий на смішок.
Різко обернувшись, натикаюсь очима на Чотжара. Змієхвостий неспішно і навіть якось ліниво наближається до мене. І на губах нага зміїться цинічна усмішка.
Перелякано видихнувши, я мимоволі роблю крок назад. Що б там рі-одо йому не наказував, я цього повзучого все одно побоююся.
Видавши незрозумілий цокітливий звук, він… обповзає навколо мене. Розглядає, як щось вельми незрозуміле і таке, що не викликає довіри. Не торкається, але його довгий хвіст утворює на підлозі навколо моїх ніг закрите кільце. Закриваючи в пастку. А наг зупиняється переді мною, височіючи величезною громадиною. І дивиться так вичікувально, допитливо. Наче питає, що я тепер робитиму.
Тікати нікуди. Просити допомоги нема в кого.
Я в пастці.
– Будь ласка… не чіпайте мене, – обійнявши себе за плечі, прошу плутано. І голос тремтить. – Рі-одо це не сподобається.
Обличчя нага кривиться від гніву. Думає, що я йому погрожую? Що скаржитимуся?
Може, й буду, якщо доведеться. Але погрожувати тому, хто може розчавити мене, як комашку, точно не найрозумніший вчинок. А я ж навіть не збиралася. Або збиралася, але про це йому не обов'язково знати.
Чорт.
− Я не хочу злити господаря, − додаю тихо, намагаючись прояснити все з іншого боку. Адже, справді, не хочу. Я не погрожую, я прошу не штовхати мене на непослух. От.
Кілька секунд Чотжар мало не препарує мене поглядом.
А потім посміхається, оголюючи довгі гострі ікла. Між якими з'являється чорна стрічка роздвоєного язика. І демонстративно підіймає долоні. Показуючи, що мене не торкається.
Ага. Тільки хвіст свій забирати навіть не думає.
І очима своїми безсоромними так і їсть.
− У вас є язик? − випалюю я перше, що приходить у голову на нервах. Сподіваючись відвернути його увагу від мене самої.
Змій здивовано застигає. Повертається очима до обличчя. Ще й брову запитливо заламує.
− Рі-одо сказав, що ви безмовний. От я й подумала…
Чотжар здивовано моргає.
А потім починає реготіти наді мною, гад такий.
Беззвучно до того ж.
Здається, я щось не так зрозуміла, про їхні методи позбавлення мови.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. АнонімноУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Підкорись нам, Алекса Адлер», після закриття браузера.