Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Радісне хвилювання тріпотіло в грудях веселою канарейкою. Немов закоханий романтик, Борис відсунув на задній план робочі справи, переклавши турботу про них на Руслана, який, звісно ж, не проґавив можливості підсміяти друга. Хоча Руслан міг скільки міг кепкувати та тренуватися у словоблуддінні — жоден його вислів, що завуальовано ображав чоловічу гідність, не зачіпав Бориса. По-перше, океан не стане калюжею, скільки б нею його не називай, а по-друге, думки в той момент були зайняті зовсім іншим.

Особисто закупивши продуктів та суворо дотримуючись рецептів, Борис намагався приготувати особливу вечерю для особливої жінки. На жаль, майстерності йому вистачало лише на прості страви, тому вилаявшись на сковороду останніми словами, Борис все ж запустив на кухню Аллу, яка терпляче чекала, коли господар награється в кулінара.

— То що готувати, Борисе Яковичу? — посміхнулася кухарка.

— Що-небудь смачне. Що-небудь таке, що змусило б Її сказати "так". Але при цьому не дуже жирне.

Вона розуміюче кивнула і взялася за роботу.

Саша безумовно змінювала Бориса. Неусвідомлено, не навмисно. Вона не намагалася залізти до нього в душу й там усе переінакшити. Вона не маніпулювала та не манірничала, не морщилася награно-гидливо на його вульгарні жарти, граючи роль вишуканої інститутки. Вона наче смерч, що танцює вдалині, неспокійне море, гіпнотизуюча пожежа. Відсторонена й замкнута Саша примудрялася збирати на собі заздрісно-захоплені погляди, нікого не підпускаючи близько. Нікого, крім Бориса.

Коли Олександра, п'яна й сонна, муркотіла в нього на плечі, розповідаючи про себе, серце переповнювалося мереживною ніжністю й щемливим бажанням укрити її вразливу від потворності цього світу. Така беззахисна і по-жіночому слабка. Напевно, таким жінкам присвячують вірші, таким співають під вікнами серенади.

При цьому Саша не вирізнялася літературною жертовністю та всепрощенням. Вона не прощала Борису його недоліки, роблячи скорботне обличчя. Не виправдовувала їх вигаданими причинами. Здавалося, Саша їх просто приймає, як приймають неслухняне волосся або кривий ніс. Вони не хвилювали її, поки не торкалися особисто.

Олександра — особиста слабкість Бориса. Він захоплювався нею, як захоплюються витвором мистецтва, захованим під загартованим склом.

Навряд чи Саша стане коли-небудь зразковою господинею. Абсолютно неможливо уявити, як вона в'яже домашні капці або пече печиво. Мізерно мало шансів, що каблучка на безіменному пальці хоч якось змінить її життя, але абсолютно точно змінить життя Бориса. Якщо Олександра погодиться вийти за нього заміж, це буде зовсім інший рівень, інші почуття. Нехай Сашенька малює одяг, шиє свої обурливо закриті, але до біса сексуальні сукні. Нехай палить, розсипаючи попіл по всій квартирі. Усе це не має значення, поки Борис знатиме, що вона - його. Його. ЙОГО!

Тільки його!

До її приходу залишалося трохи більше години, і Борис уже передчував їхній чудовий вечір. Немов безглуздий закоханий, він змахував зі скатертини невидимі серветки, перевіряв заготовлену музику. Прискіпливо розглядав каблучку, намагаючись оцінити, чи гідна вона пальчика Саші.

Боже правий! Як же він був смішний! Друзі відверто жартували, колеги посміхалися, прислуга кидала багатозначні погляди, і всі без винятку, із завмиранням серця, чекали на розвиток цього дивного роману, що виріс всупереч здоровому глузду. Роману, який перевернув життя Бориса з ніг на голову.

Солов'їна трель дзвінка тривожними переливами розлетілася квартирою. Навіщо дзвонити, якщо Борис особисто дав Саші ключі? А може це не вона? Може якийсь недоумок приперся, щоб зіпсувати їм вечір.

Але ні. На моніторі домофона була Саша.

Нічого не розуміючи, Борис відчинив двері, і за кілька хвилин у квартиру увірвався тайфун.

— Скотина! — закричала Саша, кидаючись на нього розлюченою кішкою. — Якого біса?! Навіщо, хай тобі грець, ти розповів їй?!

— Що? — закриваючись від довгих червоних пазурів рудої бестії, приголомшено запитував Борис. — Господи! Та що з тобою?!

Він спробував перехопити її руки, але Саша вирвалася, і завдавши короткого влучного удару коліном у пах, смерчем побігла будинком, змітаючи в пластиковий пакет свої речі. Захлинаючись від болю, Борис марно намагався вивідати у вогневолосої дияволиці причину люті, але у відповідь отримував лише такий добірний мат, що навіть п'яні матроси почервоніли б, якби почули її.

— Ви не маєте права навіть ім'я його вимовляти! — верещала Саша. — Він був великою людиною!

— Хто? Про що ти?

— Більшість навіть уві сні не побачить і сотої частки його успіху! Не смійте торкатися до нього своїми брудними руками!

— Саш, я не розумію... Що сталося?

Олександра завмерла на частку секунди, кинувши на Бориса погляд, сповнений ненависті й болю.

— Ти розповів цій суці про мого батька!

Повільно, немов крізь свинцеву плиту, до Бориса почало доходити, про що говорить кохана жінка. Сашин батько, Петро Павлович Рябцев, успішний колись бізнесмен та засновник величезної корпорації, кілька разів опинявся в центрі брудних скандалів, які преса роздмухувала з приводу його пригод. Становище і фінанси дозволяли затикати роти й заплющувати очі особливо цікавим аж до самої смерті кілька років тому. Потім був ще якийсь скандал уже з Марією, але він пройшов повз Бориса, а Саша не надто вдавалася в подробиці.

Єдине, що Борис знав напевно, що для Олександри вся ця історія з розлученням батьків, зрадами і плітками була вкрай травмуючою. Навіть в інтерв'ю вона ніколи не підтверджувала, хоча й не спростовувала своєї спорідненості з подружжям Рябцевих, побоюючись, що велелюбність матері та специфічні смаки татуся на молоденьких колег можуть сколихнути нову хвилю пліток, що неодмінно позначиться на ній.

— Саш, це не я! Клянуся тобі! Я б ніколи...

— А хто?! Хто, дідько б тебе побрав?! Ніхто не знав! Ніхто!!!

— Може вона сама якось знайшла... — мямлив Борис, абсолютно не уявляючи, як довести свою невинність.