Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

— Дочки немає? — перепитав один із них. — Хоче, щоб люди драконів убивали, а сам не виставив дочку? 

Дивно, але Ваймзу чомусь здалося, що він повинен захистити свого правителя. 

— Він має собачку, про якого дуже дбає, — люб’язно підказав він. 

— Навіть дочку не підготував — паскудство та й годі! — обурився один із мисливців. — Та й взагалі, що таке зараз п’ятдесят тисяч доларів? На самі лише тенета стільки й витратимо. 

— Це точно. Людям здається, ніби грошей купа, але ж їм невтямки, що пенсія не нараховується. А ще ж всілякі витрати на лікування. І треба купувати й лагодити спорядження… 

— І незаймані діви постійно зуживаються, — кивнув низенький мисливець-товстун. 

— Атож, і ще… Стривай. Що ти сказав? 

— Я спеціалізуюся на єдинорогах, — сором’язливо всміхнувся той. 

— А, ясно. Я думав, їх майже не лишилося. 

Судячи з вигляду співрозмовника, це питання завжди його мучило. 

— Твоя правда. І єдинорогів теж нечасто побачиш, — сказав мисливець на них. 

У Ваймза склалося враження, що це єдиний його жарт за ціле життя. 

— Звісно. Скрутні часи, — гостро кинув перший мисливець. 

— І чудовиська так знахабніли, що далі просто нема куди, — подав голос іще один. — Я чув, як один хлопець убив потвору. Ну, цей… В озері. І от він, красава, пришпилив його лапу над дверима… 

— Слава не вмре, не поляже. Не поляже, а розкаже… 

— Так. А потім знаєте що? Матінка цієї потвори прилізла скаржитися. Матінка! Наступного ж дня нарисувалася в нього вдома скаржитися. Скаржитися! Отака нам зараз шана! 

— З жіночою статтю завжди найбільше проблем, — похмуро додав іще один мисливець. — Знав я одну косооку горгону — справжнє жахіття. Постійно перетворювала на камінь геть усе — навіть власний ніс. 

— А потерпають щоразу наші зади, — сказав місцевий інтелектуал. — Якби мені платили долар за кожну коняку, яку я з’їв з-під себе, я б уже озолотився. 

— Так. П’ятдесят тисяч доларів? Хай в дупу собі їх запхає. 

— Атож. 

— Так. Скупердяга. 

— Ходімо вип’ємо. 

— Гаразд. 

Вони одностайно кивнули і рушили у «Латаний барабан» — усі, крім інтелектуала, який нишком прокрався назад до Ваймза. 

— Що за собака? — запитав він. 

— Що? — не зрозумів капітан. 

— Питаю, що за собака? 

— По-моєму, жорсткошерстий тер’єрчик, — сказав Ваймз. 

Мисливець надовго поринув у роздуми. 

— Та ну його, — врешті промовив він і побіг за іншими. 

— Здається, у нього ще тітка у Псевдополі, — крикнув навздогін Ваймз. 

Не отримавши відповіді, капітан знизав плечима і продовжив свій шлях крізь натовп до палацу Патриція… 

…а всередині Патрицій мав напружену обідню розмову. 

— Джентльмени! — гаркнув він. — Я справді не бачу іншого виходу! 

Суспільні діячі про щось загомоніли між собою. 

— За традицією, у такі моменти з’являється герой, — сказав голова Гільдії убивць. — Драконоріз. Але де він — от що мені цікаво. Чому студенти наших навчальних закладів не отримують навичок, на які є суспільний запит? 

— П’ятдесят тисяч доларів — це ніби не так і заманливо, — докинув голова Гільдії злодіїв. 

— Може, для вас це й не дуже заманливо, шановний добродію, але місто не може собі дозволити більшого, — безкомпромісно сказав Патрицій. 

— Якщо місто не розщедриться, то, гадаю, недовго воно стоятиме, — зауважив крадій. 

— А з торгівлею у нас що? — запитав представник Гільдії торговців. — Люди не споряджатимуть сюди кораблі з рідкісними легкозаймистими товарами. Хто захоче, аби вантаж перетворився на дим? 

— Джентльмени! Джентльмени! — Патрицій примирливо здійняв руки. — Гадаю, — підхопив він, скориставшись із короткої паузи, — у нас тут суто магічне явище. Хотілося б послухати, що про це думає наш велемудрий друг. Гм? 

Хтось штовхнув ліктем Верховного архіректора Невидної академії, який давно вже дрімав. 

— Га? Що? — стрепенувся чарівник, миттю прокинувшись. 

— Нам цікаво, що ви робитимете з цим своїм драконом? — голосно запитав Патрицій. 

Верховний канцлер був старим, але тривалий досвід виживання у висококонкурентному чаклунському світі, серед заплутаних політичних інтриг Невидної академії означав, що він здатен миттю відбити цей закид. Якщо пропускаєш повз вуха такі невинні зауваження, то недовго тобі лишатися Верховним канцлером. 

— Мій дракон? — перепитав він. 

— Усі знають, що великі дракони вимерли, — різко сказав Патрицій. — Крім того, їхнє природне середовище явно не було міським. Тому мені здається, що ця істота чарів… 

— Лорде Ветінарі, — перервав його Верховний канцлер. — З усією моєю повагою, дозвольте зазначити, що про вимирання драконів ходили чутки, але нові факти роблять цю теорію дещо сумнівною. Даруйте мені мою відвертість. Що ж до їхнього природного середовища, ми тут бачимо просту зміну поведінкової моделі, спричинену урбанізацією, внаслідок якої численні заміські істоти адаптувалися до більш цивілізованого способу існування — ба більше, засвоїли його. І багато з них насолоджуються новими можливостями, які їм зараз відкрилися. Наприклад, у мене в смітнику постійно риються лиси. 

Чаклун аж світився від гордості: він виголосив усе це одним духом, анітрохи не залучивши мозок. 

— Чи не хочете ви сказати, — повільно промовив убивця, — що в нас тут завівся перший міський дракон? 

— От вам і еволюція, — радісно сказав чарівник. — Мабуть, йому добре ведеться, — додав він. — Безліч ділянок, де можна влаштувати лігвище. І їжі цілком достатньо. 

Це твердження зустріла тиша. 

— А що вони їдять? — врешті-решт запитав торговець. 

Злодій стенув плечима. 

— Здається, я пригадую оповідки про незайманих дівиць, прикутих до високих скель, — подав голос він. 

— Тоді він тут з голоду здохне, — зауважив убивця. — У нас ґрунти суглинкові. 

— Колись вони літали на полювання, — докинув злодій. — Не знаю, чи це допоможе… 

— Хоч там як, а це, здається, все одно ваша проблема, лорде, — підсумував головний торговець. 

За п’ять хвилин Патрицій уже міряв кроками Еліптичний кабінет, не тямлячи себе від люті. 

— Вони з мене сміялися! Я це ясно бачив! 

— А ви пропонували утворити робочу групу? — поцікавився Вонс. 

— Звісно! Але цього разу не спрацювало. Знаєте, я серйозно думаю про те, щоб підвищити винагороду. 

— Гадаю, це не допоможе, правителю мій. Кожен досвідчений мисливець на чудовиськ знає справжні розцінки для своєї роботи. 

— Тю! Півкоролівства, — пробурмотів Патрицій. 

— І рука вашої дочки. 

— Наскільки я розумію, тітоньку віддати не можна? — з надією запитав Патрицій. 

— За традицією, потрібна дочка, правителю. 

Патрицій похмуро кивнув. 

— Може, підкупимо його? — сказав він. — Дракони розумні? 

— Гадаю, легенди називають їх радше хитрими. Наскільки я знаю, їм до вподоби золото. 

— Правда? І куди вони його вкладають? 

— У свою постіль, правителю. 

— Під матрац чи як? 

— Ні-ні, лорде. Вони сплять на золоті. 

Патрицій обміркував цей факт. 

— А хіба їм не жорстко? 

— Мабуть, так, сер. По-моєму, ніхто в них ніколи не запитував. 

— Гм. А вони вміють говорити? 

— Здається, вони в цьому справжні майстри, правителю. 

— Он як. Цікаво. 

Патрицій міркував так: «Якщо він здатен говорити, з ним можна домовитися. Якщо з ним можна домовитися, я його схоплю за… За хвіст, луску чи що він там має». 

— А ще кажуть, ніби вони срібноголосі, — додав Вонс. 

Патрицій прихилився до спинки крісла. 

— Лише «срібно…»? 

У галереї залунали якісь приглушені голоси, а потім до кабінету провели Ваймза. 

— О, капітане. Які новини? 

— Перепрошую, правителю мій. Про що це ви? — запитав Ваймз. 

Із плаща в нього скрапувала вода. 

— Про арешт цього дракона, — твердо нагадав Патрицій. 

— Болотяного птаха? 

— Ви чудово розумієте, що я маю на увазі, — різко сказав Патрицій. 

— Ми над цим