Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На відміну від мого батька, я хотів повірити.
Невже він реально був настільки уражений моїм скептицизмом, який змусив його відмовитися від будь-якого плану розповісти мені все? Я ніяк не міг у це повірити. Якби він був щиро розповів мені всю правду, я охороняв би його секрети ціною власного життя. Думаю, врешті-решт, він не хотів, щоб я щось знав, просто тому, що не довіряв мені. І ось тепер я тут намагаюся відгадати комбінацію на дверцятах, про які він мені ніколи не розповідав і за якими були секрети, котрі він ніколи не збирався мені відкривати.
То чому це має мене турбувати?
– Я не маю жодних ідей, – сказав я і встав.
– Ти здаєшся? – спитала Емма.
– Хтозна, – відповів я. – Можливо, це просто льох.
– Ти ж знаєш, що ні.
Я здвигнув плечима:
– Моя бабуся до зберігання фруктів ставилася вельми серйозно.
Єнох зітхнув і мовив роздратовано:
– Схоже, ти щось приховуєш від нас.
– Що? – спитав я, повернувшись до нього.
– Я думаю, ти знаєш код, але хочеш лишити Ейбові секрети собі. Хоча це ми знайшли дверцята.
Я насупився та зробив крок до нього. Бронвін стала між нами:
– Джейкобе, заспокойся! Єноху, заткнись! Так не допоможеш.
Я показав йому середній палець.
– А-ах, кого хвилює, що там у запорошеній старій Ейбовій норі в землі, – сказав Єнох та засміявся. – Напевне, це всього лиш тисяча старих любовних листів від Емми.
Тепер уже Емма показала йому середній палець.
– Чи, може, вівтар із великою її світлиною та свічками навколо… – і він удавано радісно заляскав у долоні. – О, це було б так незручно для вас обох!
– Підійди-но сюди, щоб я могла підсмалити тобі брови, – сказала Емма.
– Не звертай на нього уваги, – мовив я.
Тримаючи руки в кишенях, ми з нею відійшли до виходу. Він дістав нас обох.
– Я нічого не приховую, – тихо сказав я. – Я реально не знаю коду.
– Я вірю, – відповіла вона і торкнулася моєї руки. – Я от подумала… Може, то й не номер.
– Але ж панель цифрова.
– Може, то слово. Глянь сам, на клавішах крім чисел є і літери.
Я підійшов до дверцят і глянув. Вона казала правду: кожна цифрова клавіша мала ще й по три літери під нею, наче кнопки на телефоні.
– Чи було якесь слово, яке б означало щось для вас обох? – спитала вона.
– «Е-м-м-а»? – знову встряв Єнох.
Я повернувся до нього.
– Богом клянуся, Єноху… – Бронвін підняла його та кинула через плече.
– Гей! Облиш мене!
– У тебе тайм-аут, – відповіла Бронвін та повела його геть із кімнати, хоча той пручався і скиглив.
– Як я вже казала, – промовила Емма, – це якийсь секрет, який був поміж вами двома. Щось, відоме тільки вам двом.
Я на мить задумався, а потім опустився на коліна біля люка. Спершу я спробував імена – моє, Ейба, Емми, – але облом. А тоді, просто зі злості, я набрав слово «д-и-в-н-и-й».
Ні. Це надто очевидно.
– Знаєте, це може бути навіть іншою мовою, – подав голос Мілард. – Ейб розмовляв також і польською.
– Тоді, напевне, усе це може затягнутися до ранку, – сказала Емма.
Але мій мозок уже загудів на повну. Польською! Так, він розмовляв нею інколи і переважно сам із собою. Він ніколи не навчав мене цієї мови, окрім одного слова. «Тиґриску» – ім’я, яке дають домашнім улюбленцям і на яке він часто до мене звертався. Це означало «Тигриську».
Я набрав його.
Тумблери всередині замкá відчинилися з гучним «клац!».
Свята хрінь.
***Дверцята відчинилися, щоб явити нам драбину, яка вела в пітьму. Я поставив ногу на першу щаблину.
– Побажайте мені удачі, – сказав я.
– Дай спершу я, – зупинила мене Емма. Вона розкрила долоню, і з’явилось полум’я.
– Це маю бути я, – відказав я. – Якщо там зачаїлося щось злобне, я хочу, щоб мене з’їли першим.
– Як по-лицарськи, – прокоментував Мілард.
Я зробив десять кроків униз і став на бетонну долівку. Тут було прохолодніше, ніж у будинку, – десь градусів на десять-п’ятнадцять.
Переді мною була повна пітьма. Я дістав свій телефон і посвітив ним навколо себе. Світло було достатнім, щоб я побачив стіни – нерівний, сірий бетон. Це був тунель: клаустрофобічно вузький і настільки низький, що мені довелося зігнутись. Світла мого телефона все ж не вистачало, щоби побачити, що там було попереду чи як далеко прокладено тунель.
– Ну? – покликала Емма.
– Жодних монстрів! – гукнув я. – Але мені б не завадило більше світла!
От і все лицарство.
– Зараз буду! – гукнула Емма.
– Ми теж! – почувся голос Олівії.
І тільки тоді, коли я вже чекав, як мої друзі спустяться, мене раптом приголомшила думка – мій дідусь наперед призначив мені віднайти це місце!
«Тиґриску». Це було наче хлібні крихти в лісі з відомої казки. Так само, як і поштова листівка від пані Сапсан, що її він засунув у той томик Емерсона17.
А тим часом Емма спустилася і запалила полум’я в руці.
– Ну-у, – сказала вона, дивлячись у тунель попереду, – без сумніву, це не льох.
Вона підморгнула мені, і я вишкірився у відповідь. Вона здавалася такою крутою та зібраною, але я був майже впевнений, що то була маска; напевне, кожен нерв у ній бринів у ту мить, як і в мені.
– Можна мені спуститись? – із кімнати зверху озвався Єнох. – Чи я маю бути покараний за почуття гумору?
Бронвін щойно досягла нижньої частини драбини.
– Стій, де стоїш! – гукнула вона. – На випадок, якщо хтось прийде, ми не хочемо, щоб нас заскочили зненацька!
– На випадок, якщо хто прийде?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.