Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Най вам сняться дулі,

І вибори, і мандати,

А Хрунь буде вам співати:

Люлі-люлі-люлі.

Всі зійшлись та й посварились,

Як ті молоді, що бились

Вже при шлюбній стулі:

Хто мав бути заводатель -

«Голова» чи «предсідатель»?

Люлі-люлі-люлі.

Як «пани» з «господинами»

Сперлись, мов цапи рогами,

Та й про Русь забули.

Най вам за то бог дасть неба,-

Бо нам, Хруням, того й треба:

Люлі-люлі-люлі.

Спіть же, браття, спіть і далі!

Нам з тим як котам при салі,-

Наші серця чулі

На смак пива й оковити.

Будуть вас благословити -

Люлі-люлі-люлі.

Ви б не ліпше догодили,

Абстиненцію зробили:

Най там Хруні, Срулі

Кого хочуть вибирають,-

А ви спіть, мов діти в раю.

Люлі-люлі-люлі.

Twój śmiech mię ranił. Grad srebrzystych grotów

Godzi w me serce, jak ogień rotowy

W nieprzyjaciela, i ja płakać gotów

I kląć cię gotów, milczący, nerwowy.

Pochylam głowę i przyśpieszam kroku,

Czuję się chorym, złym i pogardzonym,

I niby sarna z bokiem postrzelonym

Unikam twego widoku. 22

Написано в р. 1885, досі не друковано.

У темну ніч я містом тихо брив

І в серці ніс своє таємне горе.

Кругом життя кипіло, наче море,

І блискіт ламп мене дразнив, тіснив.

Край мене шугали швидкії тіні

В театр, на бал, у клуб, в шинок, домів,

Фіакри гуркотали по камінні,

А в далі дзвін понуро щось гримів.

Втім тінь одна шугнула поуз мене:

Вся в чорнім, тихо, звільна йшла вона.

Зирнула - і з душі з самого дна

Знов піднялось все горе утаєне.

Лиш раз зирнула, і крізь пітьму ночі

Той погляд вбився в грудь мою, мов ніж.

О, щоб були мої осліпли очі,

Було б в душі ясніш і спокійніш!

Чверть сотні літ пройшло від тої смерти,

Кобзарю наш, тяжких чверть сотні літ!

Мов круки ті, що тягнуть трупи жерти,

Так сотні бід тяглись за нами вслід.

Щоб нашу честь, язик, ім’я затерти,

Насилля й лож сідали на совіт;

Руйнівники наш дім розрубували в штуки,

А наші блуди їм топір давали в руки.

Потоки сліз, що на твою могилу

Вся Україна в жалю пролила,

Немов в самій згасили жар і силу:

Тебе втерявши, у старці пішла;

Лиш думу віщую, ширококрилу

Твою, як скарб найкращий, понесла,

Щоб на всесвітньому базарі нею нині

Для себе виблагать хоч трохи милостині.

Ох, та гірка та милостиня вбога,

Затроєна й докором ще не раз:

Що в нас же й власна нива єсть розлога,

Що й інших би могла кормить при нас,-

Ми ж не приклали рук до перелога,-

Не хліб на нім пишаєсь, а хабаз!..

О сором! В чверть-ста-літ; що й трупів оживили,

Лиш в нас не виросли, хіба змаліли сили!

А з щирих другів, що в однім упрузі

З тобою враз орали переліг,

Один - робітник добрий - впав при плузі,

Великий труд велику силу зміг;

А другий - ох! - зневірився в союзі,

По рідній ниві сіє терня й гліг!

Лиш твій дух, наче той огненний стовп в пустині,

Йде перед гоненим народом України.

Яка ж тепер та рідна Україна,

Котрій на світі і рівні нема?

О, бачив я її! Гуляє хуртовина

Із краю в край і тисне все зима.

А люд, немов обдерта сиротина.

Поки що буде, в сумерку дріма

І снить про слушний час! Та що то з нього буде?

І хто він?.. «А хто ви! Ви руські?» - «Ні, ми люде!»

Де ж ті, що раді б люд той піддвигнути

І повести до вільних, добрих діл?

Я бачив їх. Безсиллям власним скуті,

Вони тремтять, ждучи ворожих стріл,

Над працею невільною зігнуті,

Лиш думами летять до вбогих сіл,

Бо ділять їх від них так сильні частоколи,

Що й голос їх туди не доліта ніколи.

Часом лише в вечірню пізню добу

Вони зійдуться на розмову враз;

Немов живая іскра на дні гробу,

Так дума щира блискає в той час,

Змагається пройти тяжку сю пробу,

Та з серця оклик рветься: «Мало нас!»

Куди то рваться нам? І хто піде за нами?..»

Я плакав з ними враз кривавими сльозами.

А молодіж, надія України,

Мов птиця в кліті о запори б’ється,

В надії величної переміни

Без праці в’яне, хоч до «діла» рветься;

Або, прорвавши заповідні стіни,

Нові дороги віднайти береться…

Що жертв і крові й сліз упало, сили й волі

Під прапором чужим і на чужому полі!

О батьку! Де ж в Украйні ще глядіти

Кутка такого, вдалечінь чи вблизь,

Де б твому слову вільно гомоніти.

Де б твої думи вільно розрослись?

Чи тут хіба, де підкарпатські діти

Ім’я твоє пошанувать зійшлись?

Та бідні ми числом і розуму малого,-

А нині б не дітей, мужів тут треба много!..

Хоч вільно спів твій гомонить між нами,

Та не ростуть твої всі думи тут.

Бо й наша нива вкрита бур’янами,

І люті хмари проти нас ідуть,

В убогий кут наш б’ючи перунами,