Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

Залазимо в кабіну, чекатимемо ранку. Лягаю, збираюся спати. Засинаючи, обмірковую наше становище. Ми все ще не знаємо, де опинились. У нас немає й літра питва. Якщо ми не дуже далеко од траси, нас відшукають щонайменше через тиждень, а це вже буде пізно. А якщо нас занесло геть убік, то знайдуть через півроку. На літаки сподіватися не треба: вони шукатимуть нас на просторі три тисячі квадратних кілометрів.

- Ах, жаль...- каже мені Прево.

- Що таке?

- Краще б уже зразу кінець!..

Але ж не можна так легко здаватися. І ми з Прево беремо себе в руки. Не можна втрачати навіть слабенької надії, що чудесний порятунок прийде з повітря. І не можна сидіти на місці - десь близько може бути оаза. Сьогодні ми цілий день ходитимемо. А тоді повернемося до літака. Але перш ніж іти, ми здоровенними літерами напишемо на піску, що маємо робити.

Отож, скрутившись клубочком, я засинаю до світанку. І я дуже щасливий, що можу заснути. Втома окутує мене видінням. Серед пустелі я не самотній, у півсні чую голоси, до мене приходять спогади, хтось шепоче мені заповітні слова. Мене ще не мучить спрага, я почуваю себе добре, я віддаюся сну, мов якійсь пригоді. І дійсність відступає перед сном...

А вранці все стало інакшим!

4

Я дуже полюбив Сахару. Не одну ніч провів у краю непокірних племен. Не раз прокидався серед неозорих золотавих пісків, на яких вітер здіймав брижі, мов на морі. І засинав під крилом літака, чекаючи на допомогу, але то було зовсім інше.

Ми йдемо похилими косогорами. Під ногами - пісок, вкритий тонким шаром блискучих чорних камінців. Вони схожі на металеву луску, і всі куполи горбів, що оточують нас, сяють, ніби броньовані. Ми опинилися в світі мінералів. Пейзаж навколо - ніби залізний.

Перейдеш через один горб, а далі знов такий же, чорний і блискучий. Ми йдемо, тягнучи ноги по піску, щоб залишилася нитка, яка потім приведе нас назад до літака. Йдемо до сонця. Всупереч усякій логіці, я вирішив іти прямо на схід. Адже все - і метеорологічні дані, і час, проведений в польоті,- давало підстави думати, що ми перелетіли Ніл. Спочатку я рушив було на захід і відчув неспокій, якого сам собі не міг пояснити. Ні, захід ми залишимо на завтра. І від півночі поки що відмовимось, хоч це і в напрямку моря. Через три дні, уже в напівмаренні, коли ми вирішимо остаточно кинути літак і йти прямо вперед, доки не впадемо, ми знову рушимо на схід. Точніше, на східно-північний схід. І це знову ж таки всупереч здоровому глуздові і всім сподіванням. І коли вже нас урятували, ми зрозуміли, що обравши будь-який інший напрям, загинули б, бо, пішовши на північ, ми, надто знесилені, не дісталися б моря... Напевно, це безглуздо, але тепер мені здається, що, не знаючи на чому спинитися, я обрав цей напрямок тільки тому, що колись в Андах він привів до порятунку мого товариша Гійоме, якого я так довго шукав. І десь у підсвідомості він став для мене напрямком життя.

Через п'ять хвилин ходи пейзаж міняється. Перед нами долина, по дну якої, здається, тече піщана річка, і ми рушаємо тією долиною. Йдемо швидко, треба пройти якнайдалі і, якщо нічого не знайдемо, до ночі повернутися. Раптом я зупиняюся:

- Прево!

- Що?

- Сліди...

Коли ж це ми забули про це і перестали тягнути за собою борозну? Якщо ми не знайдемо її - значить, амба.

Повертаємо назад, але беремо трохи праворуч. Одійдемо далі, а тоді звернемо перпендикулярно до того напрямку, яким ішли спочатку, і ми перетнемо свою дорогу там, де є сліди.

Зв'язавши цю нитку, йдемо далі. Спека дужчає, з нею виникають марева. Поки що вони прості. З’являється велике озеро, а коли ми підходимо - його нема. Вирішуємо перейти піщану долину, піднятися на на найвищий пагорб і роздивитись. Ми йдемо вже шість годин. І добре йдемо - пройшли мабуть, не менш як тридцять п'ять кілометрів. Вилазимо на самісінький край чорної вершини і мовчки сідаємо. Піщана долина внизу впадає в піщану пустелю, де немає каміння, а сліпучий блиск білих пісків ріже очі: скільки сягає око - гола пустеля. Але на горизонті гра світла зводить міражі уже принадливіші. Фортеці і мінарети, громаддя з чіткими геометричними формами. Я бачу також велику чорну пляму, ніби зарості, але над ними нависла хмара - остання з тих, що вдень розвіюються, а надвечір збираються знову. То не зарості, а тінь купчастої хмари.

Далі йти нема чого, тут ми нікуди не вийдемо. Треба вертатись до літака, він - як червоно-білий бакен, можливо, його помітять наші товариші. Хоч я й не сподіваюсь на розшуки з повітря, але порятунок може прийти тільки звідти. А головне, в літаку лишились останні краплі вологи - ми вже не можемо не пивши. Щоб жити, нам треба повернутись. Ми замкнуті в залізному кільці - в полоні спраги: надовго вона не відпустить.

Але як важко повертати назад, коли попереду, можливо, життя! Можливо, там, за міражами, є справжні міста, канали з прісною водою, луки. Я знаю, що маю слушність, повертаючи назад. І я роблю цей поворот, але враження в мене таке, ніби я йду на дно.

Лежимо біля літака. За день пройшли понад шістдесят кілометрів. Ми випили все своє питво. На сході ніяких ознак життя не помітили, і жоден наш товариш над цим районом не пролетів. Чи довго ще протримаємось? Уже так хочеться пити...

З уламків розбитого крила склали велике багаття. Приготували бензин і пластинки магнію, він спалахне яскравим білим полум'ям. Дочекаємось доки зовсім стемніє і запалимо багаття... Але де ж люди?

І от спалахнуло полум'я. Побожно дивимось, як горить серед пустелі наш сигнальний вогонь. Дивимось, як світить у темряву ночі наш мовчазний, сяючий заклик. І я думаю, що це не тільки розпачливий заклик, що в ньому багато й любові. Ми просимо пити, але просимо й відгуку. Нехай другий вогонь спалахне серед ночі, адже вогнем володіють тільки люди, нехай же вони відгукнуться!

Мені ввижаються очі дружини. Більш нічого не бачу - тільки