Читати книгу - "ФБ-86, Андраш Беркеші"

не знали. Просто Каллош неправильно інформував їх. А вони без усяких сумнівів прийняли його інформацію. Я ретельно все перевірив. Поки Голуб нарешті добрався до. статс-секретаря, той не міг йому нічого втішного сказати, бо тим часом поліція одержала записку Каллоша, А вона, в його тенденційному тлумаченні, викликає інтерес. Коли ж статс-секретар подзвонив у поліцію, йому відповіли, що зайняті розслідуванням справи Красная. Ще й попросили статс-секретаря умовити Голуба, щоб той відмовився від допомоги Красная в науковій роботі, бо вважають небажаним його участь у дослідах. Можеш собі уявити, як почував себе старий вчений.

— Коли становище таке, яким ти його змалював, — задумливо мовив Коцка, — то було б добре якнайскоріше поговорити з хлопцем, а то він ще втне якусь дурницю.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що Фреді і його компанія можуть скористатися становищем у власних інтересах. В такому моральному стані, в якому перебуває Краснай, це легко може статися. Я вже не кажу про те, що хлопчина працював з професором Голубом. Він може дещо розповісти їм. Досліди Голуба, певно, цікавлять їх.

Челеї зморщив чоло.

— Ти маєш рацію, — промовив він замислено. — Хлопець справді може вплутатись у якусь неприємну історію. А було б шкода його.

— Може, поговоримо з ним? — запропонував Коцка.

— Тепер?

— Хоч би й тепер, коли не маєш іншої спішної роботи.

— Не заперечую, — відповів підполковник.

Через півгодини вони були вже на квартирі Красная.

— Вчора по обіді пішов з дому, і з того часу ми його не бачили, — сказав їм сусід по квартирі.

— Як він поводився останнім часом? — спитав Челеї.

— Був дуже схвильований, неуважний. Іноді цілими днями не виходив з кімнати, — розповідав сусід, бухгалтер років п'ятдесяти, в окулярах. — Щось не гаразд із ним?

— Ні, все гаразд. Просто хотіли поговорити з хлопцем.

— Що йому передати, коли повернеться?

— Заждіть. — Челеї на якусь мить задумався. — Не кажіть йому нічого. Я дам вам номер свого телефону. Нехай він мені подзвонить.

Після того як Челеї з Коцкою пішли, сусід ще довго сушив собі голову, що міг вдіяти отой нещасний хлопчина. «Підполковник Челеї», — прочитав він записку. Повернувшись у кімнату, він розбудив дружину.

— Що сталося? — спитала заспана жінка, протираючи очі.

— Гадаю, що незабаром одержимо другу кімнату. Завтра ж подам заявку в житлове управління.

— Що з Краснаєм?

— Вплутався в якийсь шпіонаж. Підполковник і ще хтось приходили по нього.

Чоловік зняв окуляри і пірнув під ковдру. Цієї ночі йому снилася нова квартира.

* * *

Другого дня Іштван не виходив з квартири Паппа. Хазяїн ще вранці кудись пішов.

— Я все влаштую. Тільки прошу не виглядати навіть у вікно. Дружина приготує вам сніданок і обід. Можливо, що вже по обіді вирушимо. Читайте, відпочивайте, бо вночі вам доведеться пройти пішки щонайменше двадцять кілометрів. Через радянську зону ви мусите за ніч перебратись, інакше вскочите в халепу.

Іштван залишився на самоті. Він ніяк не міг подолати хвилювання. Дуже хотілося, щоб усе було вже позаду.

Близько восьмої години дружина Паппа принесла йому чай і хліб з смальцем. Низенька, повна молода жінка з ляльковим обличчям мовчки поставила сніданок на стіл і одразу ж вийшла. Іштван випив чай без хліба і почав неспокійно проходжуватись по напівтемній кімнаті. Іноді зупинявся біля вікна і дивився у двір, засаджений фруктовими деревами.

Надворі похолоднішало. Ще вчора стояла сонячна погода, а сьогодні нахмарило, подув різкий вітер. Попелясті, набубнявілі від дощу хмари, наче швидкі парусники, мчали на схід. Оголені крони дерев погойдувались і скрипіли, вітер, що дув з Альп, тужною піснею завивав у комині.

Іштвана гнітила самотність. Горло здавлювали спазми, на серце лягало неприємне відчуття непоправного лиха, наче хтось нашіптував йому: «Не йди нікуди, не залишай батьківщини. Що чекає тебе на далекій чужині?» — «Кріпись, — заспокоював він сам себе. — Хіба не бачиш, що іншого виходу немає? Тут ти не можеш стати лікарем, а там закінчиш університет і повернешся додому. Ти не завдаси країні ніякої шкоди». — «Безперечно, мене мучитиме туга за батьківщиною, — розмірковував він. — Це неминуче. Але з цим можна боротися. Зрештою, мова йде про якісь два-три роки. Цей час якось промине. А тим часом з'ясується, що я не вдіяв ніякого злочину. З-за кордону напишу листа властям поясню, що ні в чому не винуватий. Хіба це провина, що Каллош ненавидить мене? А втім, може й він не відчуває до мене ненависті, а просто хоче продемонструвати свою політичну пильність. Все одно поки що треба тікати».

Він роздумував, мучив себе сумнівами, а час невблаганно минав. Опівдні трохи попоїв, приліг на дивані і силкувався заснути, кидаючись у неспокійному півсні.

Надвечір пішов дощ. На землю сіялись густі, дрібні краплі, наче десь у небесних висотах просівали воду крізь сито.

Після п'ятої години прибув Лайош Папп.

— Швидко одягайтесь, юначе, — звернувся він до Іштвана. — Вирушаємо.

Хлопця охопило хвилювання. Він надів легкий плащ і коричневий капелюх.

— Я готовий.

Папп критично оглянув його.

— Це не годиться, друже, — озвався він. — Ви промокнете до нитки. — На хвилину замислився, підійшов до шафи і витяг дощовик з капюшоном. — Який у вас розмір ноги?

— Сорок другий, — відповів хлопець.

Папп вийшов. Через кілька хвилин повернувся з важкими, трохи поношеними черевиками.

— Взуйте оці.

Іштван хотів відмовитись, але Папп жестом руки обірвав його.

— Робіть те, що вам кажуть. Я краще знаю, що потрібно для такої дороги.

Хлопець більше не заперечував.

— А тепер слухайте мене уважно, — сказав провідник. — Візьміть оцей документ, — він дав Іштванові бланк. — Ви службовець лісництва. Зрозуміло?

— Так.

— Дайте мені вашу довідку-прописку.

Хлопець вийняв з кишені документ і