Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

Коли заблимали кадри її побачення з радником, Зірка мало не зомліла. Обличчя закодовані, втім розшифрувати, хто є хто, труду не становило. Так їй здалося. Зірка, як за клінічної смерті, бачила все те збоку: ось стоїть вона, Зірка Симчич, у викладацькій свого ліцею і слухає, як цей клятий зрадник кидає грудки землі на її труну. Он воно як: допоки йдеться про інших, зберігаємо так званий здоровий глузд й іронічне ставлення до життя. А дзьобне смажений півень… Як він міг.

Ти ж, підлота з підлот, у мене з руки їв.

А Олег Ткач доорював свою нивку. Мовляв, шило трималося мішка, доки не заслабла дочка одного зарубіжного дипломата, евакуацію якої на батьківщину ви щойно побачили. З розмови у цій самій зарубіжній амбасаді з’ясувалося, що факт теракту в ліцеї, де, між іншим, вчаться діти чи не половини дипкорпусу, для них був громом з ясного неба. Але, на відміну від вітчизняних охоронців чистоти власних мундирів, закордонці негайно вжили заходів — всі діти-ліцеїсти пройшли контрольне тестування. Нашим медикам запропонована допомога — зарубіжні дипломати готові у будь-який момент надати лікарні найсучасніші тестсистеми для діагностування і лікування хворих дітей, профілактики всіх учнів ліцею. На запитання програми «А як насправді?», чи приймуть лікарі це обладнання, головний лікар відповідати відмовився, лише дав зрозуміти, що лікарня має все необхідне, чужої допомоги не потребує, а паніка перебільшена. Далі буде.

У торебці Зірки заграло «Титаніка». Зірка взяла слухавку.

«Ну як, — нахабно запитала слухавка голосом Ткача, — сподобалося?» Зірка вимкнулась. Їй хотілося, як Лідці, заволати, жбурнути чимось важким у цього сучого сина.

Мобільник затуркотів знову, Зірка вимкнула його. За хвильку дзеленькнув у викладацькій. «Це тебе», — простягнули Зірці слухавку.

— Скажи, що мене немає.

— Це — жінка. Вона плаче.

— Заспокійтеся, хто ви?

— Назарик… помер… — короткі гудки.

Вітер над цвинтарем розхитував крони дерев, краяв на шмаття хмари, жалобна музика фальшивила, а від того щемнішала. На могилі з першими весняними квітами під пам’ятником літньому чолов’язі з пишними вусами і веселим поглядом поралася бабуся у чорному атласному халаті і такій самій хустці. Межи надгробків протиснулася жалобна процесія, бабуся випросталась, перехрестилася. — Є людина — є проблема, немає людини — немає проблеми. Еге ж?

Жінка сіпнулася — поруч стояв Командо з саперною лопаткою і лієчкою.

— Розумні люди не збрешуть, — баба Надя некліпно спрямувала на Командо запалі очиці.

— Працюєш, наживаєш добро, а тоді посовав ногами і беркицьнув. Скінчилися потреби, — зітхнув Командо.

— Ще невідомо, — заперечила баба Надя, — звідти ще ніхто не свідчив. А крутишся тут — факт. І пожити не згірш за людей — тут. Як хочете знати, дужчого за свій інтерес нічого в світі немає. А що інтерес прикидається то швейною машинкою «Зінгер», то моднім убранням, то машиною, а то дисертацією якоюсь, чи бажає справедливості — то вже така його вдача. Є такі, що не вміють сотворити собі кучеряве життя, ось вони за справедливість і починають боротися. Щоб ніхто не вмів.

— Ви мудра, я одразу втямив. Як побачив у вас різні травки сушені, подумав, ось хто допоможе. Щось від живота. Як схилюся, так і хапає.

— А ви поливаєте когось, чи так… зайшли?

— Дружина тут.

— На якій ділянці?

— На сьомій, там, за деревами. Білий янгол. Розсада вже прийметься?

— А-а, бачила янгола. А травок не знаю, — баба Надя підібгала губи. — Звіробій сушиться, меліса для чаю. Он діда свого не врятувала. Теж від живота помер. Організм сам знає, коли йому час. І не лікарі так організували, а Бог. Бог дав, Бог узяв.

— Нема, то нема. Лідії вітання.

— А ви приходьте. Хліб-сіль, і до хліба знайдеться.

Командо пройшов центральною алеєю, а за товстими осокорами, пригинаючись, підбіг кілька метрів, зачаївся. Баба Надя швидко згорнула причандалля, подалась на сьому ділянку, сторожко роззираючись. Схилилася до білого янгола, помацала землю — чи полита, прочитала напис під вибитим у камені портретом молодої жінки з немовлям на руках.

Командо вкинув до рота сигарету з пачки, закурив.

Зірка телефонувала тремтливими пальцями.

— Елло, ти мені конче потрібна як лікар.

— Хто це?

— Господи, це я, Зірка.

— Я тебе не впізнала.

— Розшукай мені терміново найкращого токсиколога в світі.

— Тобі шашечки, чи тобі їхати?

— Даруй, не до гумору. У мене померла ще одна дитина…

— Чекай.

Лідія постукала до кабінету з написом «Дієтсестра».

Валентина Король, опасиста, ще не стара, у хімічних кучериках, сіпнулася зачинити перед Лідією двері, але не встигла. Лідія пірнула до кабінету, впала на коліна і схопила дієтсестру за ноги.

— Валентино Валентинівно, — зронила сльозу.

— Встаньте, як не соромно.

— Валентино Валентинівно, — колінкувала Лідія. — Я прошу пробачення. Ви — справжня людина, справедлива, казали правду про помиї. Не виганяйте мене.

Сестра схопилася за серце.

— Ой, — Лідія схилилася над жінкою. — Я вам корвалольчику накрапаю.

Лідія дістала з шафи корвалол, дієтсестра випила.

— Простіть, що я вам обід перебила, — Лідія показала на прикриті серветкою бутерброди.

— Лідо, я не хочу зла тобі. Але ж і порядок… Дітей годуємо.

— Я вам обіцяю. Чесне слово.

— Гаразд, Лідо. Сідай зі мною. Ось яйце, хліб з ковбасою, чай у термосі.

Лідія не приндилась. Цокнула яйце,