Читати книгу - "Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко"

Марлан хизувався перед Професором своїм умінням водити машину. Він майже не дивився вперед, вдаючи, що дуже зацікавлений розмовою, яку Професор підтримував лише із чемності.

— Не в кожної людини є зміст життя, — філософствував Марлон. — Здебільшого люди просто підтримують біологічне існування. Живуть, щоб жити. Який у вас зміст життя? — обернувся він до чиновника.

— Я служу, — трохи розгублено відповів той.

— Хе, служите, — хмикнув Марлон. — А навіщо? Які радощі вам особисто дає служба?

— У мене є сім’я. Дружина, син…

— Цього з вас досить? Невже вам більше нічого не треба?

— Ми збираємо гроші на будинок.

Марлон переможно глянув на Професора, ніби той щось заперечував.

— Ось вам!.. Старовинна китайська філософія бачила державу у вигляді живої істоти. Одні люди є клітинами її ніг, інші — пальцями її рук. А мозок… Це ми з вами, Професоре.

Пальці Марлона недбало бігали по керму, наче то була генеральська спина. Це помітно нервувало Професора. Машина мчалась по звивистій стрічці гірської дороги, що була врубана в гранітний берег затоки. Дорога в’юнилась так високо, що кораблі на блакитній поверхні затоки здавалися іграшками. Шосе було відгороджене від прямовисного урвища ненадійною кам’яною стінкою, яка існувала більше для годиться, ніж для безпеки руху. Водії на цій дорозі ніби змагалися один з одним у власній нерозсудливості.

Себастьянові ніколи не доводилось їздити по цій дорозі. Він жадібно вдивлявся в розмиті синюватим туманцем береги затоки, що подекуди були прикрашені розпливчастою мозаїкою курортних містечок. Інколи шосе круто збігало вниз, вони їхали понад пляжами. Часом зустрічалися екзотичні візники. Коні з червоними султанами на головах були запряжені у старовинні фаетони. За спинами візників під легкими парасольками сиділи поважні сеньйори й молоді сеньйорити, яких стомили блага сучасної цивілізації. О, ця екзотика коштувала їм недешево!..

Зрештою старий наважився запитати, куди вони їдуть. Йому ніхто не відповів.

Машина зупинилася перед смугастим шлагбаумом. Із дерев’яної будки вийшов офіцер. Пізнавши Марлона, виструнчився, козирнув і повернувся в будку. Шлагбаум відразу ж піднявся.

Далі їхали по вузенькій стежці з бетону, що вела кудись у глибину гірської ущелини. Тепер їм зустрічалися тільки військові, зодягнені у форму прикордонників.

Відчинилася важка залізна брама. Це була фортеця, що за всіма ознаками споруджена зовсім недавно. Себастьян встиг помітити кулеметні гнізда в гранітних стінах. Машина, в’їхавши у фортецю, круто розвернулась і, скрипнувши гальмами, спинилася біля вілли, що здивувала Себастьяна своєю легкістю, граціозністю. Серед незграбних кам’яних споруд, які її оточували, ця вілла нагадувала лебедя, що змушений жити в одному вольєрі з бегемотами.

Професор сказав Марлонові:

— Сеньйор Себастьян — наш гість. Мабуть, йому буде приємно пересвідчитись, що тепер мої досліди надійно охороняються.

Поволі старий почав розуміти, куди й навіщо його привезли. Він запитав:

— Хіба корабель з місією не загинув?

— Загинув той, хто мусив загинути, — ухильно відповів Професор, беручи за лікоть Себастьяна. — Приймемо ванну. Потім пообідаємо.

Себастьян покірно зійшов на ґанок, а Професор гостинно відчинив перед ним скляні двері.

Нарешті Рут і Едмундо познайомилися з господарем підземелля. Це був той самий Одноокий, який у порту допоміг Едмундо втекти від поліції.

— Якби тебе не шукав Марлон, ми б не повірили Хосе, — пригощаючи нових друзів ріденьким супом, говорив Одноокий. — Все це схоже на казку. І вона завдала нам чимало шкоди.

— Хіба звільнення в’язнів — це шкода? — ображено залитала Рут.

Одноокий по-батьківському поклав шорстку долоню на її волосся. Це трохи кольнуло Едмундо, але він зумів стриматися.

— Ах, дитино, — зітхнув Одноокий. — Надто незвичайним було це звільнення. Повстанці почали вірити в небесну силу.

— Чому ж у неї не вірити? — не приховуючи настороженості, мовив Едмундо. — Сонце, зорі… Зрештою, Космос… Це ж і називають небом.

— Якби ж так! А то йдеться про інше… Ну, та ти, мабуть, не знаєш релігійних легенд.

— Батько дещо розповідав…

Згадка про батька знов розбудила тривогу в серці Едмундо. Хлопець був переконаний, що Марлон не посміє поводитись із Себастьяном так, як із іншими в’язнями, але ж для чогось потрібний був отой арешт?

Розмовляти з батьком на відстані Едмундо міг лише тоді, коли жив променевим життям. Вийти із власного тіла… Але як? Чи зрозуміє Одноокий, навіщо Едмундо просить ліжко? Потім інше: чи можна через кам’яну товщу, яка висить над їхніми головами, перемовлятися з батьком? Едмундо повинен кинути підземелля, залишивши власне тіло під наглядом Рут. Але ж це майже неможливо для сліпого поля, що здатне обтікати тверді предмети так, як їх обтікає повітряна течія. Легко йти на променевий голос батька. Та як виплутатись із кам’яних лабіринтів?..

Тим часом Рут прибирала куточок, де варилась їжа. Дівчинці часто доводилось допомагати на кухні у тітки Мірти. Тепер цей досвід їй добре прислужився.

Вона без слів зрозуміла, чим заклопотаний Едмундо. Підійшла, тихо шепнула:

— Дозволь, я з ним поговорю сама.

Едмундо промовчав, але з його погляду Рут зрозуміла, що він не перечить.

Одноокий не здивувався, що Рут виявилася спритною господинею. В робітничих сім’ях дівчаток змалку виховують так, щоб вони якомога швидше могли замінити матерів. Для Одноокого це було цілком природно. Але він був дуже здивований, коли Рут, відкинувши дитячу сором’язливість, підійшла до нього й тоном дорослої людини сказала, що їй треба з ним побалакати без свідків.

Вони вийшли в темні переходи підземелля й довго не повертались. А коли повернулись, Одноокий мовчки дістав із захаращеного кутка відбійний молоток і