Читати книгу - "Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко"

З цими словами Марлон вийшов. А за кілька хвилин у його розкішному кабінеті з’явився Професор.

Так, це був той самий Професор, який дав земне тіло променевому Едмундо. І хоч ученого звинувачували у нелюдських злочинах, але в душі Себастьяна жила мовчазна подяка. Себастьян гадав, що справжнім батьком Едмундо була саме ця людина. І як батько Професор мав на нього право.

Себастьяна навіть не здивувала поява Професора в Генераловому палаці. Тоді Професор утік з острова на підводному човні. А тепер, коли загинув корабель з місією, Едмундо лишався єдиною істотою, що була створена там, на острові. Звісна річ, Професор його розшукує. Але як вдалося вченому втягнути в ці розшуки Марлона?..

Себастьяна хвилювала сама можливість спілкування з Професором. Що там не кажи, а це незвичайна людина!

Професор стримано привітався й відразу ж запитав:

— Як почуває себе містер Едмундо?

Ніколи в душі Себастьяна не стикалося стільки суперечливих почуттів. І вдячність, і страх, і ненависть. Ненависть прийшла разом зі страхом: адже ця людина прибула сюди задля того, щоб знов зробити Себастьяна самотнім.

Професорові довелося повторити своє запитання. Себастьян сухо відповів:

— Добре.

То була відповідь, яка злітає з уст без участі мозку. Мозок Себастьяна був зайнятий іншим. Старий дивився на елегантно зодягненого Професора, на пасма сивини, що надавала рисам його обличчя витонченості й шляхетності. Думав про людську природу, в яку закладено так багато протиріч. Що переважало в цій людині — зло чи добро?

Колись земна наука використає відкриття Професора. Можливо, ніхто й не знатиме, з якою метою Професор прийшов до цього відкриття. І те, що він хоче спрямувати на недобру мету, колись прислужиться людям для їхнього безсмертя.

Ця думка знов повернула пошану до Професора, і Себастьян відповів на його запитання так, як відповідають лікареві, коли він цікавиться станом здоров’я свого пацієнта:

— Мій хлопчик почуває себе цілком добре.

Професор помітив у погляді Себастьяна щиру довіру. Це було дуже важливо: співбесідника слід підкорити власній волі. Тому Професор і далі говорив тоном лікаря, який має право на повчання та застереження:

— Містер Едмундо повинен жити інакше, ніж звичайні люди. Хоч раз на тиждень йому слід прогулятись у небі. Для нього це необхідно так само, як для нас купання. Занурюючись у воду, ми спілкуємося з іншою сферою життя. Правда, ми ще не вміємо переселятись у дельфінів. Та колись людське «Я» зможе вільно обирати для себе білкову машину. Якщо треба пожити в океані — переселяюсь у дельфіна. Потім знов повертаюсь у власне тіло…

Себастьян слухав Професора, а сам думав: у чому ж тут полягає злочин? Це була велика мрія людська, що грунтується на високих досягненнях науки. Це було те, що дарувало земній людині фізичне безсмертя. Сьогодні разом з тілом помирає і людське «Я». Саме тоді, коли людина досягає розквіту духовних сил, приходять найбільші людські вороги — старіння і смерть. Разом з організмом помирає великий досвід…

— Едмундо часто виходить на прогулянки? — запитав Професор.

Себастьян зрозумів, про які прогулянки йдеться.

— Ні, — винувато відповів старий. — Він хоче врости в наш побут. Едмундо дуже карається тим, що в земному житті почуває себе чужаком. І потім, Рут…

— О-о, розумію! — стримано посміхнувся Професор. — Але ви забуваєте про особливість його організму. Цю машину час від часу треба вимикати. Вона не здатна безперервно носити в собі енергію блискавки. Приведіть до мене Едмундо. Я хочу його обстежити.

Старий мовчав, похмуро оглядаючи носки своїх черевиків. Нарешті сказав:

— Едмундо не захоче прийти до вас.

— Ви повинні його умовити. Адже ж він називає вас батьком.

— В цьому разі він мене не послухає.

Професор нервово заходив по кабінету. Потім спинився біля стіни. Було смішно бачити над його головою парадний портрет Генерала. Всі оті ордени — чого вони варті перед цінностями, якими володіє Професор? Та й саме́ обличчя Генерала було до смішного урочистим. Себастьян добре знав, що в житті ця людина мала зовсім інший вигляд. Але за хвилину Себастьянові довелося побачити, як міняється обличчя Професора, що здавалося йому живим втіленням мудрості. Очі налились кров’ю, нижня щелепа одвисла і ніби посунулася вперед. Нижня губа покрила верхню. Це було неприродно, навіть потворно. Брови тіпалися, пальці стиснулися в кулаки.

— Ви — злодій! — крикнув Професор. — Грабіжник. Едмундо — моя власність. Кожна клітина його організму виліплена міою. Хіба я працював лише задля того, щоб поповнити рід людський іще одним бовдуром? Хіба їх мало на земній кулі? Зрештою, це мій науковий експонат… Поверніть його негайно!..

— Едмундо має власну волю, — спокійно відповів Себастьян. — Якщо він не вважає себе моїм сином…

Професор зареготав:

— Ха-ха-ха! Ви такий батько для Едмундо, як… — він кивнув на портрет Генерала, — як він — володар світу. У мене їх цілий полк, ваших синів. До речі, вам корисно їх побачити. Та ж сама модель, яку я використав для Едмундо… Розумію, ви дуже самотня людина. Але поставте свого Едмундо серед солдатів сеньйора Марлона — і ви не впізнаєте свого сина. То який же це син?.. Едмундо був вашим тоді, коли жив у кисеті. А зараз він мій!..

Згадка про кисет боляче кольнула Себастьяна. Інколи йому також здавалося, що променевий Едмундо був йому значно рідніший, ніж Едмундо в людській подобі. Потім Себастьян зміркував, що тут промовляє старечий егоїзм: адже зараз Едмундо здобув собі друга — в нього є Рут…

— Ви поїдете з нами, — відчужено сказав Професор і вийшов із кабінета. Потім з’явився вишколений чиновник і з тією чемністю, за якою ховається насильство, провів Себастьяна до розкішної машини, за кермом якої сидів Марлон. Професор сів поруч Марлона, а Себастьяна чиновник посадив на задньому сидінні.