Читати книгу - "Навчи її робити це"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перше, що привернуло увагу, – плетена обкладинка записника і, мабуть, саморобна застібка з ґудзиком у формі квітки. То, напевно, був щоденник – ледь вицвілі сторінки, дати, мінливий почерк, засушені травинки між сторінок, химерні малюнки, візерунки, вклеєні аркуші. Під м’якою обгорткою збоку ніби щось промацувалось, Ліза таки не стрималась і витягла – то був рудий клаптик гумової клейонки, нанизаний на коротку марлеву «мотузочку». А на ньому надпис: «Діана Спаська, 1. 08, 00:20, 2500». Що це за код? Як його розгадати? Хто така ця Діана Спаська? Може, Марта – зовсім і не Марта? Може, вона збрехала! Так, звісно, збрехала. Документів, що підтверджують особу, так і не знайшлося. Хитра, з собою, мабуть, забрала. Ліза уважно роздивилася загадкові числа. 1.08 – схоже на перше серпня. Невже Марта народилася першого серпня? То в них день народження – в один день, хіба не прекрасно?! Якщо в людини є день народження, то є і час. І цілком імовірно, що 00.05 – це якраз година, коли з’явилася на світ та Діана, чи пак Марта. «Опівнічний час – прекрасна частина доби для розгулу нечисті, для паростків чорного полум’я. А 2500? Що таке 2500? Ти народилася на п’ять століть… пізніше? Ти з майбутнього? Навряд… Ціна? Тебе продали? Купили?» І враз Ліза аж стрепенулася. Вона згадала відеозаписи з пологових будинків. Червоні личка дітей у «контейнерах», манюсінькі ніжки й ручки, а на ручках… прив’язані «бейджики» – вони вже люди, їх мають ідентифікувати і випустити якомога швидше, аби й вони могли взяти участь у безглуздому фестивалі, назва якому життя. У людини, окрім усього, є ще тіло, отже, вага. «Якою ж легесенькою ти прийшла сюди… Хто тут чекав на тебе? Чиї руки брали тебе обережно, аби не травмувати ненароком, аби не зламати тебе, дівчинко?… І невже ти таки… зламалася?» Ліза обережно заховала випадково знайдений скарб, ще обережніше погортала вижовклі сторінки. Нудота підступала, в очах паморочилось. Тільки тепер згадала, що не їла нічого зранку. Та якось і не хотілося. Адреналін заповнив кожну її клітину і не відпускав. Хотілося піти випити холодного соку, але й на те не спромоглася. Знайшла запис, помічений червоною «блискавкою». Спрагло почала читати, подекуди гублячи слова і зашпортуючись на нерозбірливо закручених літерах. Читала – і у горлі важким їжаком ворушився зародок плачу:
«Мутний невідомо звідки витягнув добрий шмат мотузки й обкрутив нею мої руки. Я не пручалася. Він такий злий робиться, коли його не слухають, може ще вбити. Сказав, якщо верещатиму, – заклеїть мені рота скотчем. А я хіба дурна, щоб кричати? Хто в цих руїнах почує? Хіба тільки нашкоджу. Його китайський Рібок такий вонючий! Скинув, а піт по ньому так і котиться. І очі блищать, як у гієни. «Розповіси комусь – тобі каюк, поняла?» – шарпнув мене так, аж кістки затріщали. Я кивнула. На мені був білий сарафан, застебнутий на блискавку по всій довжині. «Можна, я сама роздягнуся?» – попросила. «Якщо брешеш, уб’ю. А віддасися по-доброму, більше ніколи не чіплятимусь. Слово мужика». Так ось який він – справжній мужик! І я повинна йому підкорятися. Навколо розбиті стіни, цегла, голубиний послід. Крізь дірки виднілося небо – біле, чисте, як молочний коктейль. А із закутків тхнуло сечею. Зараз мала відбутися посвята в жінки. Моя «посвята», про яку так часто тільки мріяла під ковдрою холодними інтернатськими ночами. Ось він – хлопчик, який мав подарувати мені першу ніжність після стількох років затяжного сирітства. Ось моя казка зі щасливим кінцем. Мутний розв’язав мотузку, недовірливо зиркаючи. Його штани спереду вже добре набундючились, я від того неконтрольовано скривилась, а він, падло, ляснув мене по щоці важкою лапою: «А шо ти, сучко, іще й недовольна! Ніхто не ламався, а ти принцеску із себе корчиш!» Хотілося заколоти його шматком арматури. Натомість покірно роздягнулася і ковтнула солону слину – він таки розбив мені губу. «Шо ти стоїш, як неродная?! Лягай! На шмотки лягай, бо спину на хер зчешеш!» Яка благородна співчутливість! І ця місіонерська поза… Його слизьке тіло незграбно навалилося зверху, наче мішок з лайном, і мені хотілося прокусити йому артерію, щоб здох на місці й більше нікого не мучив. Та Мутному не так то просто було «проникнути» – кректав, сопів, ковзався, але все марно. «Блін, у тебе шо, «сцикухи» нема?! Поможи мені попасти!» Його тупий відчай перейшов усі межі нахабності. Я намацала каменюку і вже хотіла довбонути Мутного в голову. Хай здихає, скотина! Але… раптом перед очима попливли слайди нашого спільного минулого. Я ж знала його ще шмаркачем. І як він довго не вмів букву «р» вимовляти, і як уперше простягнув мені долоню, а там – полуниці крадені, і як у коханні зізнався, коли йому ще й тринадцяти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навчи її робити це», після закриття браузера.